Вона народилася у Семенівці на березі Південного Бугу, навчалася в Арбузинському професійному аграрному ліцеї, жила у Південноукраїнську, а сьогодні її вірші читають далеко за межами України. Це про нашу землячку – поетесу Віолету Кравченко, яка пише під літературним псевдонімом Nezlamna Vi.
Віолета Кравченко є членкинею Національної спілки письменників України, Асоціації поетів-ронделістів, Міжнародного фонду Павла Глазового, ГО «Поетична родина» та Спілки Захисників України «Легіон 2022».
Окрім творчості, вона активно волонтерить, бере участь у літературних конкурсах, зустрічається з молоддю. А ще її поезія оживає в музиці. На вірші Віолети вже створено чимало пісень, які виконують українські артисти та творчі колективи, зокрема Валентина Слуквіна, Віталій Кормільцев, Олена Шевчук-Довбиш, гурт «Natalika» та інші.
Від перших рядків до дванадцяти збірок
Писати вірші Віолета почала ще у дитинстві. Свій перший твір, про Україну, вона опублікувала в місцевій газеті, коли навчалася у 9 класі. Згодом у її творчості з’явилися класичні теми: кохання, рідний край, людські почуття. Після початку повномасштабного вторгнення поезія Віолети стала іншою, болючою, пронизаною переживаннями за країну та людей.
Поетеса присвячує свої твори українським захисникам, родинам полеглих воїнів та людям, які чекають своїх рідних із полону. У грудні 2022 року, вийшла її перша книга «Вірші, обпалені війною». Сьогодні Віолета Кравченко є авторкою дванадцяти поетичних збірок: «Ти – мої крила!», «Вірші, обпалені війною 2», «Сніг серед літа», «Шаленій», «Україна починається з тебе!», «Я віршами тебе цілую», «Fata morgana моєї любові», збірка ронделів «99», «Ми навіть після смерті проростем! 2» та найновіша лірична збірка – «Найкращі три весни».
Цьогоріч на початку травня у Національному музеї літератури України відбулася презентація одинадцятої збірки поетеси – «Ми навіть після смерті проростем! 2». На зустріч приїхали родини загиблих військових, друзі та читачі. У книзі понад 400 сторінок віршів про біль війни, пам’ять, любов до України та віру в перемогу. Видання вже розійшлося країною: книги передали до навчальних закладів, приватних і державних бібліотек, будинків культури.
– Для мене дуже цінно, що мої вірші читають, що мої книги є в багатьох країнах світу, що мою творчість обирають для конкурсів і здобувають з нею перемогу. Приємно, що мене запрошують до навчальних закладів, адже боротьба за молоде покоління це для всіх нас – завдання номер один. З великою відповідальністю ставлюся, коли запрошують в журі до літературних конкурсів, – ділиться своїм досвідом з читачами Южка News.City поетеса.
Вона давно вже пише про війну
Вона давно вже пише про війну,
Блокнот затертий у кишені носить.
Ïï душа розірвана голосить,
Але вона знов пише про війну.
Збирає у рядки полин-слова,
Тамує біль кривавими бинтами.
Присвяти із новими іменами
Знов вилітають з-під її пера.
Все те, що іншим ниє і болить,
Вона сплітає віршами у вузол.
Довкола все давно іде вже юзом.
Ці твори їй допомагають жить...
Вона давно вже пише про війну,
Хоча це тема зовсім не дівчача.
Спочатку пише, потім тихо плаче
І уночі їй довго не до сну...
Не хоче, але пише про війну...
ЧЕКАЄ МАТИ СИНА, ЯКИЙ ЗНИК
Сидить вона вся чорна край вікна,
З надією синочка виглядає.
Його у неї викрала війна…
Десь зник, а де? Ніхто того не знає…
Чи він живий? Чи взяли у полон?
Чи десь поранений, без пам’яті, в лікарні?
Аби не годував лише ворон,
Аби не це! Хай краще в буцегарні.
Вона не плаче, вже тих сліз нема.
Сухими й неживими стали очі.
На світі цим залишилась одна,
Що син не прийде – вірити не хоче.
Вдивляється, як бачить вояків,
У кожному хлопчині бачить сина.
А у очах питання вже без слів:
«Можливо, бачили? Ось він – моя дитина…»
І фото із кишені дістає
Потерте, бо щодня з собою носить.
«Синочку мій, дитятко ж ти моє…»
На фото гляне і в душі голосить…
Їй сорок, а на вигляд – шістдесят,
За місяці чекання постаріла.
Пішов країну захищать солдат,
А мати з горя просто побіліла…
Вже стали впізнавати на вокзалі
Ту жінку, з пиріжками у руках.
Щодня їх смажить, кутає у шалі,
Щоб були теплими і не згубили смак.
Військового зустріне – пригощає,
Стоїть вся, ніби, знята із хреста.
І кожного про сина все питає…
Цілують фото висохлі вуста…
А далі йде додому, до вікна…
Вслухається… Чекає кроків сина.
Молитва біля свічечки луна:
«Нехай живе!.. Аби не домовина…»
Ось так живуть сьогодні матері
В стражденній нашій Україні…
Чекають, що повернуться живі
Їх діти, котрі зниклі, і донині…
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
