У Південноукраїнську живуть люди, про яких хочеться писати. Одна з них – Ольга Миколаївна Кравець. На долю 90-річної жінки випали чималі випробовування, починаючи з самого дитинства: Друга світова війна, переїзди з чоловіком-військовим, втрата сина, російсько-українська війна, два роки життя в окупації під обстрілами, важка дорога на територію, підконтрольну Україні. Життя її неабияк пошарпало, але не зламало. Уночі важкі спогади не дають заснути, проте вдень пані Ольга тримається, веде активне життя та намагається не показувати, як їй важко. Вона доглядає за квітами, допомагає волонтерам, спілкується з людьми, виходить на прогулянки. Жінка привітно усміхається, а в її очах можна побачити цілу епоху.
Ольга Миколаївна Кравець відкриває двері свого нового будиночка на бульварі Квітковому.
До Південноукраїнська Ольга Кравець переїхала у 2024 році з окупованої Нової Каховки. Тут її вже чекали донька Світлана та зять Олексій, які раніше перебралися з Херсона. Спочатку всі жили в гуртожитку, нині – у мобільному містечку на бульварі Квітковому. Там ми і познайомилися під час церемонії вручення ключів від будиночків для ВПО. Під час заходу вона трималася, ніби англійська королева: щиро усміхалася та позувала для камер. Те, що нашій новій знайомій 90 років, трохи збило з пантелику. Вона напрочуд активна для такого віку і залюбки йде на контакт. Ми домовилися з пані Ольгою про зустріч, щоб записати непросту історію її життя.
Улюблене місце пані Ольги біля вікна з книгою.
Українка з польським корінням
Народилася Ольга Миколаївна 20 листопада 1934 року у Львівській області. На той час територія належала Польщі. Дівчинка була єдиною дитиною в родині Манделюків: полячки Марії та українця Миколи. Сім’я мешкала на хуторі за пів сотні кілометрів від Львова. Близько десятка хатин, неподалік ліс: ці спогади такі теплі для пані Ольги. Любов до лісу вона пронесла крізь усе життя. Їй довелося пожити в різних містах Молдови та України, поки не оселилася в Новій Каховці. Там теж був ліс. І збирати гриби – то найбільше задоволення. «От би перед смертю ще раз побувати в лісі», – зітхаючи, мріє вона вголос, згадуючи своє довге життя.
Спогадів про дитинство залишилося не так багато, переважно якісь окремі моменти, каже співрозмовниця. Як проводжали маминого брата Франика до польської армії. Як ходила колядувати до баби з дідом і отримала яйце, бо вони були багатодітними і бідними. Сім’я пані Ольги жила в середньому достатку. Тато працював землеміром, мама була домогосподаркою.
Батькова рідня не дуже добре прийняла невістку, згадує жінка, і Марія була трохи самотньою та мовчазною. Любила розводити квіти, що передалося і доньці. На столі співрозмовниці два вазони, а за вікном біля будиночка – клумба. Тут двері відкрила Світлана і повідомила, що хтось із людей знову приніс цибулинки нарцисів: «Матусю, куди ти будеш їх саджати?», – питає. Пані Ольга усміхнулася: «Це добре. Знайду місце.»
Війна, німці
Коли почалася Друга світова війна, Ользі було сім років. Вона добре пам’ятає той день.
– Ми гостювали у діда з суботи на неділю. Разом з двоюрідними братами і сестрами ночували у шпихлері (будівлі без дверей і вікон для зберігання зерна). Дітьми нам дуже подобалося там бути, коли дорослі дозволяли. Зранку чуємо гул. Повискакували. Бачимо – літаки. Почалася війна. Після обіду вже бомбили Львів. Тата мобілізували, а будинок зайняли німецькі військові.
Марії з донькою сказали переселитися в маленьку хатку, що стояла на їхньому подвір’ї. Німці не чіпали жінку з дитиною, агресії до них теж не виказували. Невдовзі пішли. Про воєнні часи та після пані Ольга згадувала неохоче. Їй було боляче, тому ми швидко перемістилися в часі до студентського життя.
Ольга Кравець
Знайомство
Разом з подружкою Анею Ольга вирішила стати лікаркою. Дівчата поїхали до Львова підкорювати медичний виш, та після споглядання людських тіл у відділенні анатомії швидко передумали. Натомість дівчата вступили до педагогічного інституту на філологічний факультет. Жили в гуртожитку, потім – на квартирі. Завжди трималися разом. На жаль, здобувши вищу освіту, роз’їхалися і втратили зв’язок, зітхає співрозмовниця.
Про зустріч з майбутнім чоловіком Григорієм Кравцем, пані Ольга розповідала стримано. Родом з Херсонщини, хлопець навчався у Львові, мав стати військовим. Тоді студенти влаштовували танцювальні вечори. Ольга не полюбляла таке, але одного разу таки погодилася долучитися до подружок.
– Дівчата танцювали, а я вирішила піти додому. Виходячи, зустріла Григорія. Шаленого кохання між нами не було, але виникла симпатія. Зустрічалися з перервами. Після навчання побралися.
Розписалися молодята 2 травня 1956 року в Молдавії в одному містечку під Кишиневом. Григорія направили туди на службу, а Ольга приїхала до нього. Загалом Ользі Миколаївні доводилося вісім разів переїжджати з чоловіком. Разом вони прожили 53 роки. Народили троє дітей, та, на жаль, одна дитинка, середуща, померла під час пологів. Першою на світ з’явилася донька Світлана – через рік після одруження. У 1964 році народився найменший син Юрій.
Григорій та Ольга Кравець з донькою Світланою.
Молдавія
П’ятнадцять років життя в Молдавії були найкращими, згадує співрозмовниця. Родина Кравців мала багато друзів різних національностей, зокрема молдован, євреїв, білорусів, українців, болгар. Загалом жінка відгукується про молдован як про дуже добрий та щирий народ. Згодом подружжя перевезло Ольгиних батьків. Тато так і не повернувся до України, помер там.
Чоловік пані Ольги ніс службу, пов’язану з охороною державного кордону, тому в будь-який момент міг поїхати з дому. Він завжди казав, що його дружина – головна в тилу. На ній був домашній затишок та виховання дітей. Коли у Григорія з’являвся вільний від служби час – це було свято для усієї родини.
– Чоловіка майже ніколи не було вдома, коли жили в Молдавії. Приїде конем на дві-три години, помиється, і назад на кордон. Там шпигуни намагалися перепливти річку Прут. Інколи забував про дні народження дітей. Служака був. Я викладала у школі російську мову і літературу. Молдавські діти не дуже охоче вчилися. У них же були домашні зобов’язання. Навіть доводилося приймати екзамени прямо на полі, де учні пасли отари овець.
Херсонщина
У 1971 році Григорій Кравець попросив, щоб його перевели служити в Україну. Він дуже тужив за батьківщиною. Так родина переїхала до Херсона. Ольга Миколаївна жалкує про це дотепер. Каже, що за п’ять років ні місто не прийняло її, ні вона його. Жінка почала там хворіти. З огляду на обставини, Григорій подав клопотання про переведення в інший населений пункт. У 1976 році родина переїхала в Нову Каховку.
– Маленьке тихе містечко мені дуже сподобалося. А головне – ліс поряд. Як же я любила ходити за грибами! Ідеш собі: дерева, пташки, свіже повітря. Мені навіть компанія не потрібна була.
Ольга Кравець продовжувала викладати у школі. Загалом має 47 років педагогічного стажу. Навіть на пенсії працювала. Їй подобалося взаємодіяти з дітьми. Каже, що завжди мала контакт зі своїми учнями. Ніколи не підвищувала голос. Щоб утихомирити клас, декламувала вірші.
– Я не була вредною вчителькою. Разом з дітьми могла посміятися. Трохи працювала в «гороно» інспекторкою, та мені не сподобалася така робота. Не терпіла публічності. Натомість мені було комфортно самій із собою. Багато читала, любила вишивати. З нетерпінням чекала, поки діти та чоловік заснуть, щоб сісти за вишивку навіть якщо до світанку залишалося лише декілька годин.
У пані Ольги в Новій Каховці залишилося чимало вишитих картин. Вона бідкається, що не взяла їх з собою, коли виїжджала. Вийняла б із рамок ті «тряпочки» і забрала, а тут розвішала би на стінах для затишку. У Новій Каховці залишилося все життя жінки. Там вона провела в останню путь чоловіка Григорія, який 17 років тому помер від онкологічного захворювання. Згодом у 47-річному віці у засвіти пішов і син Юрій. Його життя обірвалося внаслідок травми, отриманої під час робіт на Каховській ГЕС.
Літо у Південноукраїнську. Із зятем Олексієм в міському парку.
Війна, росіяни
Пані Ольга каже: завжди відчувала, що росіяни так просто не відчепляться від України. Тієї зимової ночі 2022 року їй не спалося у власній великій квартирі на четвертому поверсі п’ятиповерхового будинку. На світанку почула гучні звуки. Вибухи лунали з лісу, де військова частина.
– У мене якраз вікна виходили на ліс. Через 5-10 хвилин поїхали танки. На ранок всі магазини закрилися. Люди в паніці. Проте перший час було тихо і спокійно, без обстрілів.
Донька Світлана мешкала у Херсоні. Перший час вона провідувала маму, добираючись до Нової Каховки через Антонівський міст. Пропозицію переїхати в Херсон пані Ольга не приймала, відкладала, сподіваючись на краще. До того ж дуже не хотіла залишати домівку, так їй подобалося там. Зрештою пообіцяла перебратися до дітей восени 2022 року. Та не сталося, як планувалося.
Війна розкидала членів родини у різні місця. Через масований обстріл Херсона єдина онука змушена була виїхати за кордон. Донька з чоловіком перебралися спочатку в Черкаси, а потім до Південноукраїнська. А Ольга Миколаївна залишилися сама на окупованій російськими військами території. Рідні шукали можливість, як вивезти її з Нової Каховки. Це було майже нереально.
– Нас почали нещадно обстрілювати. Зв’язок з донькою зник. Було дуже страшно. Ховалися в підвалі. Онучка підказала, що можна поїхати через Польщу. Як я сама поїду? Сказала: ну тут я буду вже й помирати.
Фото улюбленої кішки, яка залишилася в окупованій Новій Каховці.
Дорога смерті
У 2023 році доньці Ольги Кравець вдалося знайти волонтерів, які погодилися допомогти літній пані перебратися на підконтрольну Україні територію. Якось вранці задзвонив телефон, і чоловічий голос сказав, що приїде під самий будинок і забере її. Незнайомець попередив: речей потрібно взяти мінімум, адже цей вантаж старенька нестиме самотужки, коли йтиме пішки декілька кілометрів.
Як помістити усе життя в одну маленьку сумку? Завдання виявилося надскладним. До того ж, у добрі руки потрібно було пристроїти кішку і кімнатні квіти.
– Декілька разів я збирала і розбирала сумку. Була така розгублена. Хотіла взяти кішечку з собою, але розуміла, що мені це не під силу. Вона була як дитина для мене. З нею ми пережили чимало. Я ж не роздягалася, бо як почнуть стріляти, треба бігти в коридор. Сиджу там у кутку, вона біля мене. Потім разом поверталися в ліжко. Вона залізе під ковдру, обійме мене лапками. Добре, що знайома погодилася забрати її. Перед від’їздом я купила переноску і багато корму для моєї улюблениці. Вона їла лише варені бички. Залишила гроші. Поплакала. Нещодавно прочитала у вашій газеті, як жінка за песиком приїхала з-за кордону і подумала: якби в мене була така можливість, то зараз теж поїхала б за своєю кішкою.
На столі у теперішній оселі пані Ольги стоїть рамочка зі світлиною кішечки. То нова власниця сфотографувала і надіслала. «Хоч на неї подивлюся», – зітхає співрозмовниця. Збираючись поспіхом, жінка не взяла жодного фото з сімейного альбому, про що дуже шкодує зараз.
Вранці з невеличкою сумкою Ольга Миколаївна вирушила в далеку путь в Україну, що пролягала через Крим і Бєлгород. Дорога була довгою, адже перевіряли на усіх постах. Її привезли у Сімферополь. Там на півтори доби прихистила волонтерка, поки діставали квиток на потяг до Бєлгорода. Добродійка також придбала візочок для сумки, тому що знала, які попереду випробовування.
Потягом Ольга Миколаївна їхала без супроводу. Спека. У купе – вона і двоє солдатів кавказької зовнішності.
– Бєлгород. Я вийшла на перон і стою. Страшно. Думаю: як далі бути? Тут підходить мужчина і показує мені моє фото. Це був волонтер. Посадив мене в машину. Він мовчить і я мовчу. Думаю: куди він мене везе? Питає: «Боїтєсь мєня?» Кажу: «Ні. Куди ви мене везете?» Відповідає: «На екопосєлєніє». Це пригород Бєлгорода. У нього я теж пробула півтори доби. Він зустрів ще одних біженок з Донецької області. Увечері перед від’їздом влаштував нам проводи: шашлики посмажив, стіл накрив. В дорогу купив по солом’яному капелюху з широкими крисами. Сказав, що знадобиться, коли йтимемо тією дорогою.
Вранці мужчина повіз біженок на КП. Чекали з одинадцятої дня до сьомої вечора. Потім наступний пропускний пункт – крайній перед територією України. Черга. Багато машин. У Ольги Миколаївни подивилися вміст сумки, документи. Спитали, що то за іконка у неї, більше не присікувалися. А якусь молоду пару завели в приміщення і довго обстежували. Роздягали, дивилися татуювання.
Стемніло. Групку людей відпустили і сказали йти. Дорога до Сумської області була не дуже довгою – декілька кілометрів, але в поганому стані. Скрізь валялися колеса від візків. Пані Ольга тоді зрозуміла навіщо волонтерка купила їй візок, і була вдячна за це. Поруч ішла жінка з Донецької області.
– Важко було йти. До того ж я погано бачу в темноті. Думала – не дійду і сказала: «Та це ж дорога смерті».
Дійшли. Свої. Якраз оголосили повітряну тривогу. Якась дівчина зустрічала. Вона крикнула: «Швидше давайте вашу сумку – і побігли в бомбосховище, бо зараз буде обстріл!» Потім перевіряли наші. Шість кабінетів потрібно було пройти, згадує співрозмовниця. Усі дуже дивувалися, як літня пані їде сама. Далі – автобусом до Сум. Там біженців взяли на облік. Потім – потягом до Києва. Донька Світлана зустрічала матір на вокзалі. Переночували у столиці. Наступного дня приїхали у Південноукраїнськ.
Київ 21 серпня 2023 року. Світлана зустріла матусю з окупації.
Південноукраїнськ
Ольга Кравець поселилася поруч з донькою і зятем у гуртожитку. Багато людей, дітей – гамірно. Це було справжнім випробовуванням для літньої пані. У квітні 2025 року Ольга Миколаївна отримала ключі від модульного будиночка. Донька – теж. Тепер вони сусіди. Жінка з усмішкою зауважує, що, мабуть, це останній прихисток у її житті.
– Мені важливо, щоб було світле і велике вікно, простір. Люблю зранку за чашкою кави почитати книгу.
Крім того, що багато читає, пані Ольга допомагає волонтерам – ріже стрічки для маскувальних сіток. Щодня декілька годин вона проводить за цим заняттям. Іноді бере роботу додому.
– Коли щось роблю, відволікаюся від думок про важке минуле. Буває – вночі лізуть, то починаю декламувати вірші, щоб приглушити спогади про постріли, про війну.
У Південноукраїнську Ользі Миколаївні дуже подобається. Каже, місто прийняло її, а вона його. Тут хороші умови, тихо, а головне – діти поруч. Але думки про домівку в Новій Каховці не полишають: хоч би раз зайти у свою квартиру, там залишилося все життя.
– Іноді думаю: краще б на ту квартиру впала бомба. У нас було все. Комусь же воно дістанеться. Хоч би добрим людям.
Перша зима у Південноукраїнську.
Родинна особливість
Ми не могли не поцікавитися у пані Ольги секретом довголіття. Вона усміхнулася і пояснила, що це дар по материнській лінії. Прабабця, за розповідями мами, прожила 110 років, бабця – померла на 102 році. Мама, на жаль, лише 87 років прожила через онкологічне захворювання.
Цьогоріч Ользі Миколаївні виповниться 91 рік. Мало це чи багато – важко сказати, адже все відносно. Головне, щоб у житті поважної пані більше не було випробувань. Бажаємо їй міцного здоров’я та миру.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
