Війна – це втрати, розлуки, страждання, відчай та надії. Увесь цей спектр почуттів довелося пережити Наталі Цой, мамі полоненого морпіха Станіслава Цоя, поки вона його шукала та чекала. А далі була довгоочікувана зустріч…
До того, як
Станіславу Цою у вересні буде 24 роки, та пережити за цей вік хлопцю довелося багато. Здобувши спеціальність автослюсаря у південноукраїнському професійному ліцеї, він пішов служити в армію за своїм фахом. Тоді йому виповнилося 19. Разом із побратимами 36 окремої бригади морської піхоти виконував бойові завдання у населених пунктах Широкино та Лебединське Донецької області.
Через 9 місяців вийшов із зони АТО/ООС в результаті ротації, але служба у війську тривала. У грудні 2021-го місцем дислокації його підрозділу став Маріуполь. Там і застала морського піхотинця велика війна.
Морпіх Станіслав Цой
В оточенні
Оборона міста-героя розпочалася з першого дня повномасштабного вторгнення ворога 24 лютого 2022 р. та тривала 86 діб, з них 82 – у повному оточенні.
Станом на 12 квітня, маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча піддавався постійним ударам авіації та артилерії: зі сходу атакували підрозділи підконтрольного російській армії угруповання так званої ДНР, із заходу – безпосередньо росіяни. Разом з іншими військовими перший батальйон 36 окремої бригади тримав оборону та відбивав атаки ворога.
На величезній території металургійного заводу зосередилися військові багатьох підрозділів. Крім морпіхів, там були прикордонники, нацгвардійці, поліцейські, тероборона, навіть музиканти духового оркестру. Майже половина з них не знала один одного. Там Стас познайомився зі Владом – теж морським піхотинцем. Хлопці потоваришували. Згодом разом пішли на прорив, потім потрапили у полон. Волею випадку обидва разом долали тяготи полону…
Спроба прорватися
Бойова група 36 окремої бригади морських піхотинців 11 квітня пішла на прорив з блокадного Маріуполя. Планувалося перейти лінію фронту та з’єднатися з основними силами Азову. Але все пішло не так, як бажалося. Колона техніки потрапила під ворожий вогонь, морпіхи розсіялися і продовжили вихід у пішому порядку. Протягом доби частина військових загинула, частина потрапила в неволю.
Міністерство оборони рф 13 квітня 2022 р. заявило, що в Маріуполі у полон захоплено понад 1500 українських морських піхотинців.
Вустами матері
Незважаючи на душевні рани та великі переживання, подробиці про полон свого сина та його повернення погодилася розповісти його мати – Наталя Цой.
– Як він тепер каже: три рази вони йшли на прорив. Намагалися вийти, але не вийшло. Багато хто загинув, багато кого зловили. Один командир з групою прорвався, а їх взяли в оточення і протягом доби брали у полон.
Бранців привезли у Сартану, потім у сумнозвісну Оленівку – тюрму під Маріуполем. Стасу і Владу пощастило, що вибуху, коли загинули і були поранені азовці, вони не застали, бо хлопців перевели у Камишин, а згодом у Старий Оскол (СІЗО у Бєлгородській області). Кінцевим місцем перебування у полоні була виправна колонія № 7, селище Пакіно, Володимирська область. Саме там, як потім розповів Наталі син, хлопці перебували два з половиною роки.
Невизначенність
Станіслав 12 квітня 2022 року надіслав матері СМСку: «Люблю, у мене все добре». Після цього зв’язок припинився. З військової частини повідомили: безвісти зниклий. Але материнське серце відчувало, що син живий. Для отримання статусу полоненого треба, щоб це підтвердила російська сторона, або знайти, як доказ, відповідне фото чи відео в інтернеті.
На ворожому ресурсі «впізнай хохла по чубові» показували полонених захисників Маріуполя, але Стаса серед них не було. Вже зараз він пояснив, що їх у полон брали вночі, у темряві, тому і зйомки не проводилося.
– Я з 12 квітня почала дзвонити на гарячі лінії, здала зразок ДНК. Написала на Міжнародний Червоний Хрест, через них підтвердження прийшло у травні 2022, тобто росія підтвердила, що він полонений. Сповіщення отримала в липні. А у вересні мені надійшов лист від сина. На папері. Виходить, він у травні написав, а Червоний Хрест той лист передав мені. «Люблю, в мене все добре, чекаю на обмін. Скоро зустрінемось». Видно, що писав українською, а його виправляли на російську. Дописано не його почерком, але підпис поставив свій, такий, як ми з ним домовлялися. І я зрозуміла, що це він! Потім було три роки кошмару. З тих пір ніяких звісток від нього не було! У квітні 2024-го мені знову подзвонили з Червоного Хреста: росія вдруге підтвердила, що він живий. Потім поміняли одного хлопця, який сидів з ним у камері. Той знайшов мій номер, подзвонив: «Стас тримається, чекає на обмін». Це все! По Женевській конвенції я повинна знати стан здоров’я свого сина. А нам не казали. Кожні три місяці я писала листи на всі організації.
Коли вже настане ця Пасха?
Був такий епізод. У квітні 2022-го мати зателефонувала у військову частину з питанням: «Де мій син, що з ним?». Майор відповів: «Мамаша, не кіпішуй. Офіцерів не міняють, а він у вас простий солдат. Його обов’язково обміняють. На Пасху буде дома».
Наталя чекала ту Пасху, потім наступну, потім ще одну… У рідному Прибужжі всі про це знали. Казали: «Коли ж ця Пасха буде?» Доля підготувала подарунок. Щасливий для Наталі та Станіслава обмін відбувся якраз на Пасху: 2025 року. Тепер усі знайомі телефонують Наталі: «В тебе Пасха вже?» Так!
Наталя Цой на зустрічі матерів у с. Богданівка
Передчуття збуваються
Ніхто з полонених не знав, що їх готують на обмін. Син розповів матусі, як останні два тижні до обміну йому почали снитися кольорові сни, і всі про рідний дім. До того снилася тільки війна, а тут – дім. Бранців змусили написати, що не мають претензій до російської федерації. Вони вже тоді відчували, що їх можуть кудись перевести. Їхали, і не знали куди. Везли ЗАКами, потім літаком, потім автобусом. Їхали довго, через Білорусь. Раптом: «Вітаємо вас на території України!»
– Ми в шоці, один на одного дивимось, – згадує Стас, – а потім бачимо прапори наші, солодощі кидають прямо в автобус. Ми були здивовані.
Серед тих, хто зустрічав на кордоні – військові 36 окремої бригади, де служили морські піхотинці. А мати Наталя журиться, що не запросили родичів військовополонених. Каже, навіть пішки б туди дійшла, тільки би побачити сина.
Щасливі миті
Звільнення Станіслава підтвердилося 19 квітня. Десь після 16:00 зателефонували з координаційного центру: «Ви така – така? Ваш син на території України. Чекайте його дзвінка!» Незабаром прийшло повідомлення в Дію: «Захисника звільнено з полону. Очікуйте на дзвінок! Вітаємо!» Потім у фейсбуці координаційний центр виставив фото обміну. Наталі зателефонувла невістка Юля: «Дивіться, це він, чи ні? Посмішка його! Тільки дуже худий». Усі по посмішці його впізнали!
Станіслав Цой. Перші хвилини на українській землі
Через деякий час дзвінок з якогось невідомого номера: «Мам!» Це було у шостій вечора 19 квітня. Одне з перших питань: «Мамо, ти мої листи отримала? Я писав». Наталя теж цікавиться: «А ти мої?» Якщо з того боку надійшов лише один, то туди – жодного!
Перша розмова з сином була короткою, бо всі хотіли зателефонувати рідним. Через декілька годин Стас знову подзвонив матусі, але вже зі свого номера: «Мамо, мені сказали, що ти мене шукала?» Він був здивований, що представник СБУ повідомив йому телефон Наталі. А вона відповіла: «Синок, так усі шукають!» Проте з’ясувалося, що зовсім не кожен військовополонений знає, як повідомити родині, що він звільнений.
Ще одна мама?
У соцмережах усі жваво обмінювалися інформацією: наші повернулися! Вітають, ставлять смайлики. Наталя Цой теж поспішила поміняти заставку «Моє серце в полоні» на фото звільненого Станіслава. А тут якась Вікторія Сергіївна виставила ту ж саму світлину і пише: «Мій синочок!» Спільні знайомі дивуються. Що це таке? З’ясувалося, що це вчителька Станіслава. Коли хлопець навчався у південноукраїнську в професійному ліцеї, вона була класною керівницею його групи.
– Я знаю її, – пояснила Наталя. – Вона така щаслива була! Пише мені: «Дочекалися!» Каже, коли приїде, хай мене знайде. Без питань! Обов’язково знайде! Рідна сестра моя теж у Південноукраїнську, у третьому ліцеї працює вчителькою. Каже, всі вітають! У мене два дні телефон розривався.
Спілкування
Перше побачення було зворушливим. До місця реабілітації звільнених привезли о шостій ранку, а Наталя о пів на восьму вже була там. Їхали всю ніч.
– Підходимо до охоронців. Вони: «Ні, строгий карантин!» Кажу, дайте хоч подивитися на нього! Три роки не бачила. Чуємо, по рації передали. Іде. Дивлюся: худий, малий, в чорному одязі. А хода його! Підходить. Його не пускають. От ми стоїмо, дивимося одне на одного. Він: «Мамо, не плач!» Побачила, і мені якось легше стало. Через тиждень ще раз приїхали.
Перші враження
– Худий, геть! У нього зріст 180, а вага 70 кілограмів при обміні, а в колонії була – 40 (перед обміном їх відкормлювали). Аж синюшний. Вони всі такі. Коли дозволили 10 хвилин поговорити, він, молодець, посміхався! Чекала синочка (плаче). Пішов геть хлопчиком, а повернувся – сильно змінився, подорослішав.
Поки оформлювалися відповідні документи, паспорт, Станіслав скаржився матері в СМС-повідомленнях, що це дуже довго. А Наталя відповідала: «Це не довго! Довго було три роки». Тоді син поправив: «Не три роки, а 1111 днів!»
– Уявляєте? Вони рахували дні. Ото було довго, коли вони були у полоні і у незнанні!
Три роки кошмару
Із розмов сина з мамою стали відомі деякі подробиці перебування військовополонених у рашистській колонії. Наводимо лише декілька епізодів.
– З полону Станіслав не дзвонив зовсім, але листи писав. Розповів, що писали вони під диктовку. Їм казали, що писати. З інших колоній чоловіки дзвонили, з цієї – ні.
– Йому казали: як ти з руським прізвищем пішов воювати проти росії? «Мамо, хіба в мене руське прізвище?» На зоні зустрів корейця на прізвище Кім. Питає його: звідки ти? «Я – українець з України». Розумієте? Не кореєць, а українець!
– Лікували «добре». Живіт болить – мінус два прийоми їжі. Голова болить – кватирку відчиняли. – Розказав, чим годували. Свікольник, щі, пшоно. Бутерброди їли: кашу на хліб намазували. Ходили голодні, а вони кажуть, «граммовки не нарушали».
– Коли комісія Міжнародного комітету Червоного Хреста приїздила, принесли полоненим шашки, шахи. Телевізор без антени встановили. Потім все назад забрали.
– В камері могло бути до 12 людей. На вулицю випускали хвилин на 10, не більше, або зовсім не пускали. Увесь час в камері сиділи.
– Змушували руський гімн співати, а ми, каже, наш український гімн співали. Їх за це били. Каже: ми не здавалися і там. А росіян це бісило.
– Коли нових привозили, то до них доступу не давали. І в камері не дозволяли говорити. Спілкувалися пошепки, бо не можна.
Влад і Стас. За три роки полону стали більш, ніж братами
Як впоралася
– Знаєте, мені казали – не залучай до себе горе. І я намагалася кудись себе подіти. Малювала картини по номерам, в’язала крючком, спицями. Поробила його здорові портрети. Старалася не плакати. Один-єдиний син. Змушена була чекати. Що далі? Не питаю нічого. Даю час, щоб він сам в усьому розібрався. А якщо треба – буду допомагати.
Коли Наталя отримала радісну звістку та поспішала до сина на першу після розлуки зустріч, вона дві доби не спала. А коли повернулася у Побужжя, каже, виспалася вперше за три роки.
Лікування душі
Після обміну військовим видають новий одяг: футболки, штани, взуття. Хороший одяг, але чомусь весь він чорного кольору. Через два дні син повідомив матері, що хоче поміняти всі темні речі на світлі. Хлопець з попереднього обміну, якому вже можна було виходити в місто, допоміг: пішов по магазинах, пофотографував, вони обрали та купили.
– Усе біле. Футболка, штани, кросівки. Кепка – бейсболка. Усе! А потім каже: «Мам, ти парфуми привезеш?» Коли вдруге приїхали, привезли різних домашних смаколиків, а він перше, що зробив – схопив парфуми і надухався.
Правду кажуть психологи, що речі теж багато значать: чорне або біле. Це відображає внутрішній стан людини.
Стас у рідному селі
Зустрічали всім селом
На офіційному ресурсі села Прибужжя в інтернеті з’явилося повідомлення, що 31 травня близько 14:50 Стас Цой повертається до рідного дому після трьох років полону. Влада запропонувала людям зібратися і зустріти Станіслава з квітами біля в’їзду в село. Так і сталося. Стас приїхав разом зі своїм побратимом Владом. Тій зустрічі раділо усе село, про що свідчать міцні обійми, щирі посмішки, зворушливі фото і відео.
Післямова
– Повернули б уже всіх, – каже Наталя Цой, – бо всі чекають. В Олександрівці пам’ятник відкрили полоненим. Задум дуже хороший: тризуб і дві руки решітку тримають. Але тризуб зробили, а далі – чи фінансів нема… Ми на відкритті були, калину посадили, троянди. Пов’язали на гілки стрічки: написали прізвища полонених, щоб поверталися живими, і чіпляли на тризуб. Тепер знімаємо, коли хлопці повертаються.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
