За що ми любимо Південноукраїнськ? Найкраще на це відповідають ті, хто був поруч із містом від перших кроків. Анатолій Невертій приїхав сюди в 1990-му й пройшов шлях від служби в міліції до спортивних перемог. Він добре пам’ятає, як із чистого степу зростало сучасне місто - і щиро бажає йому миру та довгих років життя.


Про перші роки Південноукраїнська, командний дух і те, чому він і досі вважає це місто найкращим - читайте нижче, у матеріалі.

Коли та як Ви опинилися в цій місцевості, який влад внесли в її розвиток?

– У Південноукраїнську я з 1990 року. Тоді ще служив у міліції – працював в органах внутрішніх справ в Арбузинці. Потім мене перевели сюди, на посаду заступника начальника міліції з політичної роботи, так званого «замполіта». Це і виховання, і організація роботи. Начальником тоді був Пчелінов Володимир Володимирович. Пропрацював у міліції шість років, вийшов на пенсію, і почалася нова сторінка. Спочатку пішов працювати в спорткомплекс «Олімп», був заступником директора по спортивній частині. Трохи покерував баскетбольною командою, а потім переключився на тренерську роботу з волейболу. П’ятнадцять років тренував чоловічу команду. Створили сильну команду, брали участь у Спартакіадах атомних станцій і ставали чемпіонами «атомпрому» – точно вже не згадаю, сім чи вісім разів. Потім грали в аматорській лізі України: двічі здобули срібло. Згодом мене призначили головним тренером збірної Атомпрофспілки. Чотири роки тренував команду, до якої входили наші спортсмени з Південноукраїнська, а також з Нетішина (Хмельницька АЕС) та Вараша (РАЕС). Ми стали чотириразовими чемпіонами України серед працівників атомної енергетики.

Пам’ятаєте, яким було місто, коли Ви сюди приїхали? Як, на Вашу думку, місто змінилось за ці 50 років?

– Пам’ятаю дуже добре. Тут був лише степ. Село і все. Я ще був присутній при закладці першого куба бетону для першого реактора. Це ще коли я працював у райкомі комсомолу Арбузинського району. А далі вже почали закладати перші гуртожитки, житлові будинки. І на моїх очах воно росло, будувалося, перетворювалось у справжнє місто. До нас приїздили команди на змагання зі всієї України, і всі захоплювались – у якій гарній місцевості наше місто, яке компактне, чисте, охайне. Я теж так вважаю. Кращого міста для себе не бачу.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасне місто?

– Тоді всі були зайняті кожен своєю справою: хто будував, хто працював на станції, хто в школі вчив, хто дітей виховував, хто годував. Всі були на своєму місці. Ніхто не ділив, хто звідки, бо була спільна мета: станція і місто. Я часто згадую ті часи. А зараз – війна. Але це вже зовсім інший час.

За що Ви любите Південноукраїнськ? Що б Ви змінили в місті, якби могли?

– Місто дуже зручне. Усе поруч – ні маршруток, ні транспорту не треба, все можна пройти пішки. Але, з іншого боку, проблеми є. Особливо з автомобілями: здається, що їх більше, ніж людей. Нема де пройти, ніде глянути – все зайнято. Пам’ятаю, як було колись, і зараз. Але, думаю, влада має над цим попрацювати.

Ваші побажання Південноукраїнську до 50-річчя?

– Найперше – миру. Щоб на момент святкування було хоча б затишшя. Щоб нічого не літало, не гриміло, не вбивало. Це головне. А все інше в місті є. Молодь росте, атомна станція працює, умови є і для дітей, і для дорослих, і для пенсіонерів. До нас і зараз приїздять із навколишніх сіл на гуртки, в художню самодіяльність. Місто живе. І хай живе ще багато років.

Раніше, вже своїми спогадами вже поділилися Бушуєва Любов Вікторівна, почесна громадянка міста, та Лідія Андріївна Сухініна - інженерка, яка приїхала працювати на ПАЕС у 1980 році, ветеран праці та активна учасниця спортивного життя Південноукраїнська.

Читайте також: Місту-супутнику Південноукраїнської АЕС – 50 років
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися