До 50-річчя з початку будівництва Південноукраїнська ми запитали у мешканців: що для них значить рідне місто? Як вони опинилися тут, яким пам’ятають його у перші роки, що змінилося з часом, що хотіли б повернути - і, головне, за що вони люблять Південноукраїнськ сьогодні.
Цього разу ми спілкуємось з Лідією Андріївною Сухиніною – інженеркою, яка приїхала працювати на ПАЕС у 1980 році, ветераном праці та активною учасницею спортивного життя міста.
Коли та як Ви опинилися в цієї місцевості, який вклад внесли в її розвиток?
– Коли починалося будівництво атомної станції, у 1975 році, я вступила до Дніпропетровського державного університету і навчалася там 5 років. А перед тим закінчила технікум космічного ракетобудування. Після вищого навчального закладу, у 1980 році, приїхала працювати на ПАЕС. Займала посаду інженера з ремонту обчислювальної техніки. Родом я із Семенівки Арбузинського району. На роботу добиралася через Костянтинівку. У буквальному сенсі – в гумових чоботах. Де зараз Ташлик, тоді там була дорога. Усе будувалося просто на моїх очах. Енергоблоки ще не працювали. Робили різні схеми, кабельні підводки, усе це було під моїм контролем. Працюючи на атомній станції, я також вела групу здоров’я. Заняття проходили у басейні школи № 2. Усі, хто ходив на тренування, були дуже задоволені й досі це згадують. Про нас навіть писали в газеті. Зараз я фізорг ради ветеранів. Вийшовши на пенсію, з 2008 року організувала нашу ветеранську команду, яка бере участь у змаганнях майже в усіх видах спорту. Шашки, шахи – моя справа. За ці роки ми завоювали чимало кубків та перших місць. Ветерани атомної станції раді знову зустрічатися на спартакіадах. Мені часто дякують жінки за своїх чоловіків, яких я залучила до спорту. Це радує.
Пам’ятаєте, яким було місто, коли Ви сюди приїхали?
– Рік чи два я майже не бачила міста, тому що жила в Семенівці та їздила робочим автобусом. Бачила тільки, що тривало будівництво, здавався в експлуатацію перший мікрорайон. Потім приїхав мій чоловік, він на рік пізніше закінчував університет, і нам дали підселення в 49-му будинку. Це була трикімнатна квартира, і ми жили там разом: три родини в одній квартирі. Будинок культури стояв там, де дорога з «п’ятачка» вела до лікарні. У парку працював літній кінотеатр. У школах тоді було стільки дітей, що перші класи позначалися аж до букви «К»! Ви можете уявити, скільки тоді було учнів?
Як, на Вашу думку, місто змінилось за 50 років?
– Звичайно, все дуже змінилося. Передусім, вражає чистота і порядок. Коли приїжджають гості, то одразу відзначають, що місто охайне. Воно розрослося і стало дуже гарним. А природа на річці Південний Буг просто захоплює погляд.
Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасність?
– Хотіла б повернути дружбу між людьми. Скільки національностей працювало на будівництві! Тоді всі працювали разом, без образ. Ми були справді єдині.
За що Ви любите Південноукраїнськ?
– Та це ж моя Батьківщина – як її не любити? Люблю її, бо саме тут пройшли найкращі роки мого життя після закінчення навчання. Я стільки тут пропрацювала…
А що б Ви змінили в місті, якби могли?
– Я б заохочувала молодь займатися спортом безкоштовно, наскільки це можливо, щоб вони не вешталися, як то кажуть, вулицями. Лише спорт може організувати їхній час і допомогти брати участь у змаганнях та інших корисних заходах. У нас, звичайно, є багато можливостей – художня самодіяльність, спортивні секції, але багато хто не може дозволити собі туди ходити через платні послуги. Тому я би, якщо б могла, зробила би спортивні та культурні заняття більш доступними для всіх.
Ваші побажання Південноукраїнську до 50-річчя?
– Бажаю всім духовного здоров’я, щоб люди були більш дружелюбні, хоча війна, звичайно, внесла свої корективи.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
