Світлана Овчаренко. Має понад 30 років медійного стажу. Росіяни знищили її рідне місто вщент, зрівняли його з землею. Проте сила зброї має дію лише на матеріальні речі. Є дещо більше, чого ворог не зможе забрати ніколи, – це єдність українців, віра в Перемогу та стійкість.
Бахмут – це громада, а не будинки, впевнена Світлана Овчаренко – головна редакторка бахмутської газети «Вперед». Вона й надалі випускає газету для читачів, які звикли тримати її в руках багато десятиліть. Газету, яка в облозі рятувала життя бахмутянам, тому що інших джерел інформації, крім російських, у них не було. Наразі громада розпорошилася по всій Україні, але об’єднує її, як і раніше, – рідна газета.
«Газета «Вперед» виходить у друк з 1920 року. У січні 2024-го їй виповнилося 104 роки», – надиктовує на диктофон Світлана Овчаренко в останній момент перед від’їздом із Закарпаття. Ми очікуємо потяг до Одеси, ще є пів годинки на спілкування. А чим можуть займатися журналістки у вільний час?
Із Світланою Овчаренко за чашкою кави в Карпатах розмовляли про журналістику, життя та про те, що надихає.
Зі Світланою ми познайомилися на Програмі психологічного відновлення від Харківського прес-клубу. Із першого ж дня мені не терпілося взяти інтерв’ю у цієї неймовірної медійниці. Її стійкість та винахідливість не може залишити байдужим жодного.
Однак колега одразу попередила, що приїхала для відпочинку. І взагалі, до неї черга з іноземних видань, але їй важко згадувати ті події у Бахмуті. Я більше й не наполягала, думаючи: «Шкода, так хочеться розповісти нашим читачам про таку особистість та про те, як газета може стати однією з найважливіших речей у житті людей».
Журналістська жилка таки зробила свою справу, і ми вже спілкуємося, сидячи на пероні. Нашу розмову інколи переривають голос диспетчерки та свист потягів.
Місто-фортецю треба було залишати
Бахмут дуже швидко став гарячою точкою, де залишатися було небезпечно. Бої там точилися за кожен будинок. 31 березня 2022 року головна редакторка газети «Вперед» прийняла рішення виїжджати до Одеси. Вона майже нічого не взяла з собою – лише документи.
До повномасштабної війни редакція налічувала 11 працівників. Усі вони розпорошилися по Україні. За кордон ніхто не виїхав, зауважила співрозмовниця. Розгублена медійниця недовго перебувала в такому стані: не дозволяла собі, бо там, у Бахмуті, залишилися люди. Вона розуміла, що потрібно діяти. Після перерви у декілька місяців, у жовтні 2022 року, газета знову вийшла.
– Ті мешканці Бахмута, що залишилися, були під землею у підвалах, не мали ніякої інформації про те, що відбувається назовні. Чи є місцева влада? Чи покинула їх? Вони черпали інформацію тільки з ворожих джерел. Було тільки російське радіо. Більше нічого: ні світла, ні інтернету, ні зв’язку. Треба було повідомити, що місцева влада є, що в місто завозяться буржуйки, дрова, вугілля, що є допомога гуманітарна. Ми давали адреси, куди треба приходити. Люди з тачками, з мішками приходили, набирали паливо. Під обстрілами, звичайно. Людям потрібно було довести, щоб евакуювалися, що є автобуси, й дати координати, де вони, як до них потрапити, розповісти, куди вони вивозять людей.
Бахмут фактично стертий з лиця Землі.
Для багатьох стала спасінням
Грошей, щоб надрукувати газету, не було. Допомогла Спілка журналістів України. Її керівник Сергій Томіленко знайшов благодійників з Японії. Світлана навіть не знає, як називається організація, що допомогла, адже кошти зайшли напряму на рахунок друкарні у Краматорську. Заїхати в Бахмут вже було неможливо.
Три тисячі екземплярів газети «Вперед» доставили італійські медійники, які під охороною направлялися в Бахмут робити репортаж. Згодом часопис завозили волонтери. На той час редакторка трудилася самотужки. Заробітної плати не було чим платити, тому не могла просити працювати задарма.
Мешканцям Бахмута ворожі медіаресурси казали, що місцева влада вже виїхала, що вони нікому не потрібні. Он зараз приїде росія, і буде щастя. Для багатьох газета стала спасінням. Люди дізналися, що про них не забули, що увесь світ на той час уже знав про Бахмут і всіляко допомагав.
Багато хто боявся евакуюватися з Бахмута. Хтось виїжджав, але згодом повертався через те, що не зміг знайти себе у цьому світі, пристосуватися. Дехто думав, що його вивезуть на вокзал і кинуть бомжувати. Одним із завдань газети було переконати бахмутян, щоб вони рятували свої життя і терміново залишали місто-фортецю.
– Виїжджайте, рятуйтеся! Бахмут – це найнебезпечніше місто на Землі. На той момент – це був головний меседж, який газета несла. Ми писали реальні історії людей, які виїхали й пристосувалися, релокували бізнес. Багато людей самотніх і похилого віку отримали безкоштовне соціальне житло в санаторіях. За кордон вивозили людей. І ми робили інтерв’ю, розповідали, як відбувається евакуація, як вони влаштувалися на новому місці, що насправді є життя поза Бахмутом. До війни казали, що газети вимирають, що як друкованого видання їх не буде: усе замінить інтернет, бо це швидко, бо це доступно, оперативно. Але війна показала, що в деяких місцях, особливо у прифронтових зонах, ніхто не може донести інформацію, бо немає зв’язку і світла. І тільки друкований варіант доступний.
Перший випуск газети «Вперед» за донорські кошти.
Газета домом пахне
Зараз газета «Вперед» – реальне видання для віртуального міста. Її тираж 6 тисяч примірників. Бахмут стертий із лиця землі, але є громада. У 12 містах України організовані центри підтримки бахмутян. Найбільша кількість їх живе в Києві, Дніпрі, Полтаві, Одесі, Львові. По 500 екземплярів отримує кожен із цих великих хабів.
– Я завжди кажу, що місцева громада – це не каміння й будинки, а люди. Вони залишилися, вони і є Бахмут. І щоб гуртувати цю громаду, ми друкуємо газету. Бо газета живе понад сто років, кожен бачив її змалку у себе вдома. Бабусі й дідусі споконвіків її виписували. Мені розповідають такі випадки, що й досі сльози навертаються на очі. Якась бабуся дивувалася: «Це бахмутська газета? Як вона тут у Києві опинилася? Я її як взяла в руки, ледь серце не зупинилося. Вона так домом пахне!» Звичайно, вона пахне не домом, а друкарською фарбою, але люди звикли щосереди мати її вдома.
Бахмутяни чекають на свою газету.
Стійка, але дуже втомлена
Нині у газеті друкується переважно контент, який може надихнути – історії успіху. Основний меседж: життя не варто ставити на паузу. Треба жити й вірити, що Бахмут відбудуємо. В редакції дистанційно працює колектив із чотирьох осіб на чолі з редакторкою. Щоб триматися на плаву, Світлана Овчаренко дуже багато пише заявок на грантову допомогу. І отримує її. Крім друкованого видання, є ще сайт «Бахмут 1571» та сторінки у соцмережах.
– Ми ж починали з нуля. Іноземні донори допомагали технікою та коштами. Зараз ми працюємо з інститутом регіональної преси та інформації за підтримки Швейцарії. У нас із ними масштабний проєкт: проходимо навчання, підвищуємо свій рівень кваліфікації. Ми стали мультимедійним виданням, щоб нас могли читати й за кордоном. Атмосфера Бахмута є у всьому світі. Дуже важко працювати онлайн, коли колектив розкиданий. У Бахмуті в мене був суперколектив в якому панувала дружня атмосфера. Сумую за кожним. Зараз наш колективчик невеличкий, але ми стараємося.
Світлана Овчаренко стійка, проте вже дуже втомлена. Вона робить усе це не заради себе, а заради читачів. Редакторка намагається триматися, багато жартує. Але в якийсь момент в її очах можна побачити таке, від чого стискається серце й хочеться просто обійняти. І задумуєшся: скільки життів їй вдалося врятувати, скільком людям дати надію та поштовх до дій. І в такий момент знову усвідомлюєш важливу місію журналістики, особливо зараз.
Робочі будні головної редакторки Світлани Овчаренко.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram
