Нам треба зберегти пам’ять про цю війну, щоб цього ніколи не повторилося знову. Зберігати вже зараз. Проте, як саме? І як гідно вшанувати кожного захисника?
Редакція ЮжкаNews.City говорила про це з Софією Мартинюк, художницею, радницею міського голови Ірпеня з мистецьких питань. Обговорили з художницею й нашу Алею пам’яті, музейну експозицію, присвячену цій війні, а також особливості поховання захисників.
– Софіє, як виникла ідея працювати над меморіалізацією? Чим надихалися?
– На початку повномасштабного вторгнення я залишила рідне місто. Коли повернулася після звільнення, відчула, що не хочу просто малювати, а прагну допомогти у відбудові. Тоді меморіалізація не була пріоритетом. Головним завданням було відновлення міста, житла, комунікацій – це були видимі та нагальні проблеми. Проте, з часом ставало зрозуміло, що питання пам'яті теж важливе. Воно складне, вимагає структурного підходу та залучення фахівців. Завдяки успішній співпраці з міською владою, мене призначили радницею міського голови з питань мистецтва. З того часу моя місія – інтегрувати мистецтво у процес відновлення міста та залучати до цього митців.
Я відвідувала різноманітні заходи, присвячені меморіалізації, зокрема сесії, організовані Київською військовою адміністрацією та Державним агентством розвитку туризму. Це дозволило глибше усвідомити, з чим маємо працювати.
Крім того, брала участь у проєкті "Лабораторія", організованому музеєм сучасного мистецтва та програмою "Минуле, майбутнє мистецтва". Це була освітньо-практична платформа, де ми працювали над ідеями меморіалізації. Було дуже корисно почути думки фахівців і зрозуміти, як митці можуть взаємодіяти з цією темою. Це допомогло мені зробити певні висновки та використовувати їх у своїй роботі.
Софія Мартинюк
– В Южноукраїнську є своя Алея пам’яті. З’явилася вона нещодавно. З точки зору радниці з мистецьких питань, як виглядає наша Алея? Можливо, ви б щось змінили або порадили?
– Я бачила фотографії вашої Алеї пам'яті. Мені сподобався підхід. Зазвичай використовують дешевші тимчасові форми, як-от банери, але вони не завжди виглядають гідно. Загалом, у вас вийшло дуже гідно та естетично, що важливо. Також вважаю, що чорно-білі фотографії – це великий плюс. Вони зменшують візуальний шум і додають естетики. Часто стикалися з ситуацією, коли родина не могла надати якісне кольорове фото для великого формату. А це створює ряд проблем.
Зауважу, що створюючи ірпінську Алею пам’яті, ми намагалися уникати трагічних асоціацій. Відмовилися від використання чорного кольору, щоб не створювати враження трауру або цвинтарної естетики. Обрали світлий колір, який передає емоцію вдячності та світлої пам'яті. А прапор розмістили внизу, щоб не створювати негативну асоціацію з поєднання образу смерті й прапора.
Вважаю важливим мати єдину дизайн-систему, щоб усі елементи меморіалу – від банерів до сайту пам'яті – виглядали гармонійно.
– На кладовищі нашого міста відведене місце для почесних поховань загиблих захисників. Знаю, що в Ірпені працюють над уніфікацією цілого військового сектора кладовища. Чи вже є уявлення як він буде виглядати? Чому пропонуєте саме таке бачення? Чи вважаєте, що військові сектори кладовищ мають бути однаковими в українських містах і селах?
– Так, ми розробляємо проєкт військового сектору. На законодавчому рівні поки немає чіткого регулювання щодо місцевих військових поховань. Існує закон про національне військове меморіальне кладовище, але на місцевих рівнях це поки на розсуд влади. В Ірпені ми прагнемо створити гідне місце для вшанування пам’яті, щоб воно не було зроблено поспіхом. Адже цей простір має значення і для майбутніх поколінь. Важливо, щоб це місце несло ті ідеї, які ми хочемо закласти, та виглядало гідно.
Можу вам показати пропозиції, які ми обговорювали з родинами загиблих. Отримали багато коментарів, як позитивних, так і негативних. Важко знайти рішення, яке б усім сподобалось, адже смаки у всіх різні. Одна мама, наприклад, зазначила, що їй байдуже, який там буде пам’ятник, а інша хоче двометрову стелу з фотографією. Тому ми орієнтуємося на рекомендації Українського інституту національної пам’яті – вшанування пам’яті повинне бути рівним для всіх, щоб не принижувати тих, хто лежить поруч.
– Чи не вважаєте ви, що у військових похованнях має бути більше уніфікації?
– Так, уніфікація має своє значення. Важливо, щоб військові сектори поховань відрізнялися від цивільних. Важливо донести людям, що уніфікація – це не про знецінення пам’яті, а про гідність і повагу. Однак, свіжі рани часто заважають сприйняти це. Але ми робимо все, щоб знайти компроміс.
– Хотіла ще запитати, чи у вас є практика поховання всіх військових на одному секторі, незалежно від того, як вони загинули?
– Так, у нас ховають усіх військових із почестями, незалежно від причини смерті. Закон також передбачає, що й ветерани, які прожили своє життя й померли після війни, також мають право бути похованими в цьому секторі. Тому проектування таких місць має враховувати майбутнє, бо місця треба буде більше, ніж зараз. Це важлива деталь, адже є випадки, коли військового не поховали у почесному секторі, через обставини смерті, які не були пов'язані з бойовими діями. Вважаю, що всі захисники, незалежно від обставин смерті, мають право на гідне поховання у військовому секторі. Це питання гідності і кожен заслуговує на таке вшанування, навіть якщо його загибель не сталася безпосередньо на полі бою.
– Софіє, порадьте, як правильно презентувати цю війну в наших музеях. Для прикладу, в нашому історичному є куточок, присвячений їй. Там можна побачити трофейні снаряди, одяг і документи окупантів, а також речі загиблих земляків: їхні фото, листи тощо. Загалом, це досить традиційна музейна подача інформації. Чим би ви доповнили експозицію, що б змінили?
– Важливо подавати інформацію правдиво, не суб'єктивізуючи події. Ми не можемо перебільшувати факти чи демонізувати сторону ворога. Є певні музейні правила, які допомагають створювати об’єктивні експозиції.
Що стосується моєї особистої думки – треба збирати якнайбільше свідчень, фактів, доказів, предметів і об'єктів, навіть якщо вони зараз здаються неважливими. В майбутньому фахівці зможуть працювати з цим матеріалом. Крім того, варто звертатися до професіоналів, які допоможуть правильно сформувати експозицію.
Чи не найбільшою складністю є те, що війна триває і важко до кінця усвідомити всю величину трагедії. Ми не маємо остаточного розуміння кількості загиблих, масштабів руйнувань і всіх інших деталей, які є важливими для створення цілісної музейної історії. Музей – це своєрідний сторітелінг, де через експонати формуються емоції та спогади, і це дуже складно зробити, коли події ще не завершені.
– Поділіться, як вам вдалося залучити митців до меморіалізації?
– Я сама художниця, тому маю багато знайомих і колег у мистецькому середовищі. Це полегшило процес домовленостей. Крім того, Ірпінь привернув увагу багатьох митців, через трагічні події. Люди з різних куточків країни хочуть долучитися до створення меморіалів. Митців потрібно залучати, оскільки вони здатні розробити концепції, наповнені ідеєю та сенсом, що можуть бути значно глибшими, ніж те, що пропонує міська влада. Важливо також звертатися до професійних кураторів, які можуть порекомендувати митців, здатних виконати завдання на високому рівні.
– І на завершення: які кроки варто зробити, щоб вшанування героїв не перетворилося на формальність?
– Важливо, щоб пам'ять залишалася живою. Це можна досягти через постійну роботу з громадою, організацію заходів, що продовжують справу загиблих. У нас є гарний приклад з ліцею, де навчався захисник Сергій, який загинув під час захисту Ірпеня. Щорічно, на його день народження, ліцей проводить заходи на його честь: від забігу на набережній до концертів і поетичних вечорів. Така форма пам'яті значно ефективніша, ніж просто встановлення меморіальної таблички.
