Культурною подією в Южноукраїнській громаді стала прем’єра зразкового дитячого та юнацького театру «Маска», яка відбулася на сцені Палацу культури «Енергетик» 19 квітня. Юні артисти показали спектакль «Кохання-зітхання». Глядачі були у захваті від побаченого. Багатьом захотілося більше дізнатися про театр та його учасників. Авторка п’єси і сценографії, а також режисерка-постановниця вистави та керівниця зразкового театрального колективу Юлія Шеремет відгукнулась на прохання ЮжкаNews.City та трошки привідкрила таємниче закулісся. Із задоволенням надаємо пані Юлії можливість самій розповісти про свій театр та його здобутки. Сподіваємось, що южноукраїнські (і не тільки!) глядачі побачать ще не одну виставу театру «Маска».
Маска, ми вас знаємо!
Юлія Шеремет
- Пані Юлія, розкажіть, будь ласка, про Ваші здобутки. «Кохання-зітхання» - це перший великий спектакль Вашого театру?
- Ні. Я вже 9 років керую театром. Одразу в перший рік моєї праці створила велику театралізовану інтерактивну виставу, яка називалася «Фабрика казок». Там брали участь діти, починаючи з 6 років і до 17. Так склалося, що, коли я пришла, від колективу мені дісталася лише назва і один учасник. Згодом почали приходити дітки, почала ширитися інформація, що знову працює театр. І мені вдалося. Прийшла я в жовтні 2015, а коли ми робили звітний концерт, це був День захисту дітей, тобто через 8 місяців, у нас вже був актив двадцять з чимось дітей.
Шлях до дитячого театру
- Як сталося, що Ви очолили дитячий театральний колектив?
- До того досить довгий час я працювала аніматором, перетворювалася сама в різних персонажів, робила дитячі програми, шоу, дні народження і паралельно працювала у дитячому садочку музичним керівником. Освіта в мене педагогічна, а згодом буде й режисерська. Палац культури помітив мене як особистість. Художня керівниця Палацу запросила мене до першої розмови і запропонувала спробувати створити театральний простір. Валерій Васильович Галитко пішов на пенсію, і театр лишився без керівника. Щоб не пропав такий вид діяльності, як дитячий театр, вона мені запропонувала спробувати себе у цьому напрямі. Я постійно працюю з дітьми і постійно щось вигадую: костюми, ігрові комбінації. Звісно, мені це було цікаво. Я створила невеличку пробну виставу, яку оцінювали у ПК. Тобто не просто так я пришла: мені надали робоче місце, і все. Це була така екзаменаційна робота, яку я створювала, не працюючи ще у Палаці культури, не отримуючи там зарплату. Зібрала по місту дітей знайомих. До того ж мені люб’язно запропонували своїх дітей колеги з Палацу культури. Вони створили робочу творчу групу, яка переглянула мою виставу, і винесли вердикт: подобається, давайте співпрацювати!
Історія успіху
-Протягом перших трьох років ми готували на 1 червня дитячі вистави. Це «Фабрика казок», «Машина часу», «Нова казка». Усі сценарії писала сама. Вистави були не тільки театралізовані, а й розважальні на предмет інтерактиву із залом. Тобто мої діти не тільки були акторами, а й виступали в ролі розважальних героїв, які спілкувалися з глядачами, робили з ними різні активізації, створювали елементи шоу. Тому що маленьким діткам, що приходять на виставу, складно висидіти там годину. А щоб показати сюжет, потрібно не менше, ніж година двадцять – стільки має йти театралізована вистава.
Потім ми повторили на біс «Фабрику казок», тому що вона була дуже красива, костюмована, яскрава. Добавили нові сюжети, фрагменти і відтворили. А потім прийшов ковід. Ми не припиняли діяльність, робили невеличкі літературно-музичні композиції. Мої діти і до цього були конферансьє і ведучими різних заходів Палацу культури. Вони виступали не тільки як артисти художнього читання, гуморесок, байок тощо, а й вели концерти, працювали на сцені абсолютно без допомоги дорослих. Крім того ми брали участь у багатьох конкурсах. Часто це було дистанційно, тому що почався ковід. Ми тоді шукали вихід, як можна збиратися, крім ПК, бо там не дозволяли. Знаходили варіанти онлайн, через Zoom. Під час ковіду почали готуватися до серйозної вистави. Вона така більш доросла, яку я поставила лише на підлітків свого театру. Вона запозичена у польського автора і називалася «Ендорфіни». Ми купили права на цю виставу.
Сама я не взялася тоді писати для дорослої аудиторії. Це така соціально-психологічна п’єса про підлітків, про те, як важко батькам зрозуміти своїх дітей, про те, що відбувається в їхньому житті в 15-16 років: перше кохання, негативні досвіди, пропозиції наркотиків, алкоголь, втікання із дому, якісь угрупування, зібрання в якихось підвалах, на горищах тощо. Звісно, що в цьому віці вони всі шукають свій ендорфін, який буде підвищувати емоційний стан, бо багато чого хочеться спробувати вперше. Але натомість ми хотіли сказати батькам: зверніть на це увагу! Навіть, якщо нам 16 років, і ви думаєте, що ми досить дорослі, ми хочемо, щоб ви почули нас! Щоб, коли батьки приходять до дому, не кричали: помий посуд, збери свої речи, роби уроки, а щоб з нами просто поговорили.
Цю виставу ми опрацьовували онлайн. Її вдалося показати на сцені, хоча були обмеження в залі: одне через два крісла. Тобто під час ковіду все одно нам вдалося показати підліткову виставу, від якої мурахи були по тілу, там плакали уже всі батьки на тій виставі. Було багато слів вдячності, тому що вони після того почали розуміти, наскільки підліткам важко дається становлення життя. На те ми і орієнтувалися. І дітям було цікаво грати. І неочікуваний фінал: там наприкінці дівчинка стрибає з даху. Таке непорозуміння з миром. Напружена така вистава, але з дуже гарним відгуком від глядача.
Під час великої війни
- Почалася війна. Звісно, якийсь час взагалі було не до виступів. Але театр «Маска» буквально місяць «повідпочивав», а потім ми взялися з силами. Я не можу відпускати надовго своїх дітей. Мені їх шкода. Вони дуже сильно сумують. І ми запустили патріотичний флешмоб «Люди культури вбивають словом». Зараз мені здається, що це жорстке висловлювання, але на той момент хотілося тільки так. Якась така ненависть до ворога народила такий хештег. Ми запустили цей патріотичний флешмоб в інтернеті, я займалася з дітьми тільки через екран комп’ютера. Вони читали вірші і передавали іншим цю естафету, тримаючи культурний фронт.
Ми створили декілька відеоробіт на замовлення Енергоатом Junior. Є така ланка від нашого підприємства Енергоатом. Під час війни до цього почали відноситися ще серйозніше. Почали записувати на відео привітання та інші сюжети, які могли би бути показані на сцені. Тобто діти вчилися бути не тільки акторами сцени, а й акторами кадру. Навчилися триматися в кадрі, працювати з петличками, розуміти, що, як і коли починати говорити. А якщо шум на вулиці – потрібно перезаписувати. Знімали і монтували фахівці нашого управління інформації з «Імпульсу».
Звітний концерт минулого року у нас був як збірна солянка. Нам не дозволяти збирати більш, ніж 50 глядачів у залі. Тоді було все жорстко і серйозно. Якщо повітряна тривога, то все відмінялося. І ми зробили концерт лише для батьків. Для мене було надважливо показати батькам роботу актора, а не просто читця. Кожна група почергово відзвітувалася: маленька, середня, доросла. Зробили невеликі замальовки, щоб вкластися у годину двадцять. Діти все одно отримали свого глядача, і не тільки у вигляді батьків. Після того, як відзвітувалися перед батьками, ми з’їздили на кілька конкурсів. У Київ та Львів, де були великі зали, де були глядачі. Отримали там перші місця, і навіть Гран-прі.
Про «Кохання-зітхання» та обряди
- У тому році почали дозволяти концерти. І тому я рішилася на нову серйозну постановку, яка зараз на часі. Це наша спадщина, підняття української культури. Для мене це як виклик самій собі. Потрібно було опрацювати таку велику кількість матеріалів, яку я ніколи в житті не опрацьовувала, тому що хотілося відновити елементи саме тих років, які ми показували.
Українська культура мені завжди була близька, але нікому не секрет, що ми усі до війни розмовляли російською мовою.
Обряди довелося вишукувати, вичитувати. І не тільки в інтернеті. Не думала, що мені колись знадобляться книжки, які дісталися у спадок від моїх дідусів і бабусь. Література мені дуже допомогла. Наприклад, скоромовки. Що тут такого? Але в одній з цих книжок мова йшла про те, що саме раніше молодь змагалася в таких перемовинах між собою. І оскільки наш театр базується на скоромовках (ми вивчаємо їх постійно, бо це основа нашої дикційної вимови), то нам це було до душі. Не довелося навіть вчити, бо знали все на пам’ять. По артистах було видно, що вони із захватом це роблять.
Сцена із спектаклю "Кохання-зітхання!
При підготовці до вистави «Кохання-зітхання», потрібно було усе зібрати до купи. Коли пишеш, починаєш думати, наприклад, що могли хлопці в спеку пити? Квас? Ага. Тепер ідемо в гугл і починаємо дивитися історію квасу. Чи співпадає вона з моїми подіями? Починаєш шукати, де тоді вчилися хлопці і дівчата? Куди їх відправляли на навчання заможні батьки? То може бути семінарія. У чому вони ходили, що вони співали? Потрібно було розібратися взагалі, що таке гуляння? Що таке вечорниці? І що таке досвітки? Чесно кажучи, для мене це раніше було три однакових поняття. Мені здавалося, що це одне і те саме. Потім, коли я почала розбиратися, з’ясувалося, це різні речі! Вечорниці відбувалися лише восени та взимку. Там збиралися в основному дівчата в якійсь старій хаті одинокої жінки, де вони вчилися якомусь прикладному мистецтву: щось ліпити, випікати, вишивати. Хлопці приходили, але це були просто розмови і якісь християнські обрядові пісні. А досвітки, які ми показали в «Коханні-зітханні», це як раз кінець весни і початок літа. Закінчивши роботу на полі, хлопці і дівчата ходили на парубкування. Тут вони вже давали волю своїм емоціям. Співали, спілкувалися, знайомилися. Тут вони могли вже собі більше дозволити. Тривали досвітки аж до четвертої ранку.
Усі обряди у виставі справжні. Ми кажемо: на Івана, на Купала… А як він виглядав, той Купайло? Виявляється, у Купайла була протилежність, дівчачий образ – Марена. Вона дуже красива, квітуча. Це таке гільце, яке прикрашали дівчата стрічками, квітками. Щодо віночків. Ми всі бачили, як їх пускали на воду.
Сцена із спектаклю "Кохання-зітхання"
Ми показали, що раніше хлопці дійсно ловили вінки. Кожен йшов шукати свою наречену. Приходили туди, де мало розпалюватися вогнище, стрибали через нього. І кожна дівчина мала впізнати свій вінок. На виставі ви бачили, що у нас дівчата встали під вінки. Але ж там була така підступна Катерина, яка переплутала всі карти, щоб отримати нареченого, якого собі обрала. Характери, до речі, я брала теж з української літератури. А імена діти обирали собі самі.
Як кого звати?
- Перед тим, як почали репетирувати, ми довго готувалися. Я повідомила дітям, що буде українська вистава, причому не сучасна. І ми почали підшукувати імена. Пам’ятаю, що це був такий довгий вечір. Хтось комусь щось радив. Сиділи, гуглили, які імена були популярні, які – ні. Тобто всі вони обирали самі, як їх будуть звати. Когось просто Катерина. Хтось став Ксенею. Але були такі чудернацькі старовинні імена: Мотря, Стефа, Ориська. Мотря і Стефа не викликали якогось сміху, проте Ориська у нас була на слуху завжди. Вона просто стала мемом. Та дівчина, яка взяла собі це ім’я, теж сміялася, але наприкінці сказала: а я буду Ориською, і я впевнена, що мене запам’ятають! Згодом діти так полюбили це ім’я, їм воно почало подобатися. Соломійко, Ориська. Навіть інколи я починала плутатися, і називати дітей тими іменами. Кажу, Ксеня! А вона: я ж Даша! Тобто злилися з цими іменами в процесі роботи.
На сцені Катерина, Ориська, Соломійка, Наталка, Стефа, Мотря і Тарасик.
Як народжувався сюжет?
- В першу чергу в голові у мене було таке: має бути кохання і обов’язково – підступність. Для себе вирішила, що одного негативного персонажу замало. Взяла і створила два негативних героя. У кожного своя лінія, кожен добивається свого. І десь між собою вони допомагають одне одному, для того, щоб створилися такі пари, які їм будуть зручні. Це Мирослав, самозакоханий нарцис Грицюк. І така собі Катерина, хитра, підступна.
Спочатку цей сюжет я розписала на 12 сцен. Не писала одразу слова. Формувала сюжет, яким би я його хотіла побачити. То така коротка антреприза до кожної сцени. Потім дивилася і думала, як це наповнити. До речі, у виставі ви не побачили дві сцени. Їх було 10, а мало б бути 12. Дві сцени повністю прибрані з вистави, тому що пару тижнів тому, перед самою виставою ми їздили в Хуст на великий професійний театральний фестиваль «Фантазія фест», куди з’їхалися з усіх міст України. Ми показували «Кохання-зітхання» - потужну виставу, з українськими традиціями, але без тих двох сцен, бо час був обмежений.
Южноукраїнці у фойє театру в Хусті на фестивалі «Фантазія фест»
Хто ж підпалив шинок?
- Повертаючись із Хуста сталося так, що у дітей почалася ротовірусна інфекція, піднялася температура до 39ºС. Тобто перед тим, як показати виставу тут, мої діти випали з процесу майже на два тижні: сиділи дома, лікувалися, поновлювали свої сили. І тільки за тиждень до прем’єрної вистави в Палаці культури, ми поновили швиденько свою роботу, але зрозуміли, що не можемо показати недопрацьований матеріал – ті дві сцени, яки викинули на фестивалі. Тому у глядачів, що виходили після спектаклю, були великі враження, але й було запитання: хто ж спалив той шинок? А шинок насправді спалив малий хлопець, який грав на зозульці. Це автентичний інструмент, називається зозулька. Деякі думають, що музика була в запису, а він грав вживу! Це молодший брат головного персонажа Тимоша. В одній із сцен чітко показується, що в цього малого є сірники, він ними грається. А потім у нього ці сірники випадають після самої пожежі. Тобто якби додати ці дві сцени, то зрозуміло, хто це зробив.
На ярмарку Мирослав Грицюк запрошує Тимошоа у садок поділитися досвідом з семінарії. А молодший брат Тимоша - Гришко грає на зозульці
Трошки про костюми, декорації, музику, світло
- Ви плануєте допрацювати ці дві сцени?
- Не знаю, чи доречно тепер їх відновлювати. Ми ще до кінця не відішли від цієї прем’єри. Проте глядачі кажуть, що таку виставу буде доречно показувати людям в інших містах, везти у Вознесенськ, Арбузинку, Первомайськ тощо. Тільки костюми чого варті. Ви не уявляєте, скільки вони коштують! Вони автентичні. Ми тут шили, відправляли на Івано-Франківськ, там майстрині нам вишивали, повертали назад, потім до купи все збирали наші кравчині. З миру по нитці. На якомусь ярмарку жилетку знайшли. Десь у спадок якась спідниця дісталася, плахта домоткана, не знаю, скільки їй років. Але, дякуючи керівництву Палацу культури, яке дуже сильно «топило», щоб відбулася така українська прем’єра, нас забезпечували всім. Зробили цікаві декорації тощо.
Вечорниці у шинку
- Сценографія теж цікава. Там начебто нічого немає, а начебто все є. Це ж ваша знахідка?
- Так. Я режисер-постановник, хореограф і так далі. Доводиться робити усе: і написання, і читку з акторами, і сценографію. Це приходить з досвідом і з часом. Я дуже тішусь, коли відвідую театр Франка. Це для мене великий показник. Там люди, на яких треба постійно рівнятися. Я, як маленька дівчинка, отримаю величезне захоплення після кожної вистави. Вони з народної творчості роблять сучасну обробку, яка абсолютно не заважає традиційній культурі, класно вплітається в канву постановки.
- Ваш спектакль теж був сучасним!
- Я не думаю.
- Може він виглядав сучасно тому, що артисти молоді? А ще мінімалізм в декораціях – це теж дуже сучасно.
- Так. Мобільні. Ми не залучали жодного працівника сцени. Діти робили все самі. Переносили, змінювали. А ще у нас великі напрацювання по світлу, який має дуже велике значення. І музика. Обрати усю музику тих років мені, на жаль, не вдалося. Там більше музики без слів. А взагалі дуже хотілося пропрацювати цю виставу під «живі» інструменти. Скрипку, акордеон, бандуру. І ми це планували, починали репетирувати, але зрозуміли, що непрофесійним співакам важко потрапляти в ноти інструменту, потрібен дуже великий досвід.
- У Вас все у майбутньому
- Так. Це буде колись, колись, колись…
1 місце на фестивалі. Рефлексія на тему війни "Вільні пташки" у Львові.
Театр – це родина
- Розкажіть детальніше про Вашу трупу. Зазвичай хлопці неохоче беруть участь в художній самодіяльності, а у Вас стільки хлопців і дівчат. Хто ці діти? Де ви їх знайшли?
- У виставі брали участь 14 дітей від 12 до 17 років. З них 6 хлопчиків. Половина цих артистів прийшли до мене в молодшому віці. Є хлопці, які до мене ходять останні 2-3 роки. Головний герой Тимофій, який грає Тимоша, в якого закохана Ксеня, ходить до мене з 7 років. Починав колись з Маленького принца в королівстві і доріс ось до такого українського парубка Тимоша. А найменшому учаснику, який грав на зозульці, 12 років. Це мій син Владислав, який вперше брав участь у спектаклі. До цього в нього особливого інтересу до театру не було, але коли він побачив, що ми готуємо українську виставу, вклинився. Казав, мені так подобається, я теж хочу. Кажу, добре, велику роль я тобі не дам, але можеш спробувати себе. Він сам собі вигадав цей образ. Взагалі він захоплюється музикою. А зозульку ми купили на блошиному ринку у Львові. Так з’явився образ, зозулька з 4 дірочками, яка видає цікаві звуки. І ми його включили у виставу. Цієї ролі не було, довелося її дописати. Виявила дитина бажання, нехай спробує себе.
- Як Вам вдається утримувати дітей, щоб вони залишалися у театрі?
- У першу чергу я педагог і психолог. Вмію працювати з аудиторією. Кожна дитина – це особистість. Я про кожну дитину знаю і можу розказати, що відбувається в родині, яка вона в школі, яка в житті, які в неї потреби. Якщо займатися тільки уроком, розминкою, ти не наблизишся так до дитини, як потрібно. Старші хлопці та дівчата для мене стають справжніми друзями. Кажуть: Юлія Вікторівна, Ви наша друга мама. Навіть такий кумедний момент був, коли ми їхали в Хуст. Зупинилися, вийшли з автобуса. Я стояла на площі далеко від них, реєструвала. Мене почав кликати мій син: мамо, мамо! Я не чула. Тоді вони усі 14 хором: мамо! Я повертаюся – стоять мої діти. Це було кумедно. Вся площа звернула на нас увагу. Театр – це трошки родина. В жодному мистецтві ви не будете настільки близькі, як в театрі. В мене такі діти, які можуть зателефонувати: Юлію Вікторівна, ми так замерзли, що зараз до Вас на борщ прийдемо. А мама потім буде казати, що дома він борщ ніколи не їсть! Те, що до мене ходить стільки дітей, це мене дуже тішить і радує. Без них такі вистави неможливі.
На уроці акторської майстерності
- Які Ваші плани на найближче майбутнє?
- Наразі по переду у нас дитяча вистава. Більш розважального характеру, з маленькими дітками. Вона буде 7 червня. І не у великій залі, а в танцювальній. Для того, щоб діти мали простір, могли пострибати, потанцювати, поскакати. Будуть виступати діти з 6 до 11 років.
Юні артисти готуються до Різдвяної коляди
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
