Це реальна історія жінки, яка зробила успішну кар’єру і продовжує працювати вже в старшому віці. Вона часто допомагає іншим, до неї багато хто звертається зі своїми проблемами. Її знають як активну, комунікабельну та чуйну людину. А те, що за своє життя вона двічі перемогла смертельну хворобу, широкому колу, вважає жінка, знати не обов’язково. Це її особисте. Тому обійдемося в нашій розповіді без імені. Але її досвід може бути корисним людям, яки стикнулися з онко.

Діагнозу не знала

Перший раз страшний діагноз їй поставили майже 40 років тому, але для неї самої це було секретом. Такі в радянські часи існували правила: про онкологію повідомляли лише близьким родичам.

Про такий випадок, як у неї, казали: хворіє по-жіночому. Відчула якісь неприємні симптоми, пішла до гінеколога, здала аналізи, після чого отримала направлення в онкодиспансер нібито на обстеження. Навіть назва медичного центру не збентежила, бо всі, хто туди потрапляли, сподівалися, що новоутворення доброякісне, а медики у зворотному не переконували.

Операцію робила хірургиня, яку всі у відділенні називали професором.

- На огляді вона запитала, чи є в мене діти. Я сказала: так, донечці три роки. Лікарка не повірила, тому що в тому стані, що вона побачила, не народжують. Я цього не знала, але зрозуміла, чому під час вагітності довго лежала на збереженні. А коли після операції до мене приїхали мама, чоловік і донька, лікарка, зустрівши їх, навіть розплакалася. Каже, ти щаслива, що в тебе є дитина. Це просто диво! Потім я дізналася, що в самої професорки було дві позаматкові вагітності, тому вона розуміла, що це таке – не мати дітей.

Коли жінка виписалася з лікарні, мала вагу 47 кг. Їй порекомендували приїхати на огляд через рік. Тоді взагалі нічого не пояснювали і не обіцяли. Після операції пацієнтки виживали, як могли. Її чоловік вже через кілька років зізнається, що йому в лікарні сказали: готуйтеся, вона більше ніж півроку не протягне.

Наша героїня цього прогнозу не знала, про онкологію їй теж не повідомили. Думала, щось там вирізали, а тепер все буде добре. А ще вона була впевнена: треба жити заради доньки, бо дівчинці потрібна мати, як ніхто інший.

Витягла сама себе

Невдовзі після операції жінка повела донечку на профілактичне щеплення. Поки сиділи під кабінетом, розговорилися з сусідкою у черзі.

- Вона була набагато старшою за мене. Побачила, яка я бліда та худа, і каже: доню, тобі треба пролікуватися. Я на неї подивилася і думаю: Господи, ще ти мені тут щось говоритимеш… А вона написала на папірці свою адресу і телефон. Мобілок тоді ще не було. Потім я зрозуміла, що випадкових зустрічей не буває. Ми почали спілкуватися. Чомусь я подумала, що це мій шанс. Ці поради допомогли мені запустити внутрішні резерви організму.

За пів року жінка поправилася на 9 кг. А коли настав час обстеження, поїхала до Миколаєва.

- Там були впевнені, що вони мене більше не побачать. І коли я зайшла на огляд, вони навіть мою картку не могли знайти, вже кудись засунули. Думали, що я не прийду. Лікарка спитала мене: що ви робили, що приймали? Чим лікувалися? Я почала розповідати. Мене дивилися чотири гінекологи – світила Миколаєва. Дивувалися. Виходить, я сама себе витягла.

Дежавю

Це не рецидив, а нове онкозахворювання. Воно почалося чотири роки тому. З одного боку в жінки нічого не боліло, з іншого – її переслідувало відчуття слабкості та втоми. Постійно хотілося дійти до ліжка та відпочити. На обстеження, можна сказати, потрапила випадково

Донька на той час вже стала дорослою, мала свою сім’ю та працювала на атомній станції. Після одного з планових медичних оглядів її направили на обстеження грудей до обласного центру.

- Донька каже: мамо, ну поїхали, хай і тебе оглянуть про всяк випадок. І ми поїхали в Миколаїв до онколога-гінеколога. У нього своя клініка, де обстеження роблять відразу: УЗД грудей і, якщо треба, беруть цитоаналізи, гістологію. Коли мене подивилися на апараті УЗД, із реакції медикині я зрозуміла, що щось не так. Я її спитала, що там? Вона так глянула на мене: не маю права нічого вам говорити, усе скаже лікар.

Онколог подивився і відразу взяв пункцію. Попросив через декілька днів передзвонити, щоб дізнатися результати. А коли героїня нашої розповіді зателефонувала, їй повідомили, що необхідно терміново їхати до онкоцентру.

У Миколаєві знову взяли пункцію. Виявилося, що необхідно видаляти повністю одну з молочних залоз. День операції лікар запропонував на вибір: 13 або 20 серпня. Дивно, але перша дата збігалася з днем народження її доньки, а друга – з днем смерті її мами. Жінка обрала 20 число: «Якщо раптом трапиться щось погане, то хоч не на день народження дитини», - розмірковувала вона. Але побоювалася даремно, операція пройшла успішно.

- Коли я лежала в лікарні, там з Южноукраїнська разом зі мною було до десятка жінок. Чому я це знала? Зазвичай усі знайомляться в їдальні. Одна підійшла: Ви не з Южноукраїнська? Потім інша. І так далі. Пам’ятаю, як завідувач відділення якось у розмові обурювався, що в них багато пацієнток з Южноукраїнська та Вознесенська. Причин цього не назвав, але казав, що в Южноукраїнську навіть мамографа немає. Чому так? Повинен бути!

Не падати духом

Наша героїня каже, що коли лікувалася вдруге, відчула чимало змін. По-перше, медицина за декілька десятиліть зробила великий крок вперед, з’явилося сучасне обладнання та препарати, про які раніше навіть не мріяли. По-друге, жінка від початку знала все про свою хворобу.

До операції було якось не до того, щоб замислюватися про майбутнє та сенс життя: треба було швидко підготуватися, зробити багато справ. Але після хірургічного втручання вона ночами думала: чому так та що далі.

- Що таке рак? Раніше це звучало, як вирок. Коли дивишся збоку – це одне, а коли все відбувається особисто з тобою, зовсім інші відчуття і думки… І кожна людина по-різному це сприймає. Хтось починає боротися за кожну хвилину, а хтось падає духом, і це знищує. Розумієте, це дуже спірне та дуже складне питання. Комусь, може, й не треба цього казати. Якби мені тоді, коли дитині було всього три рочки, а сама я гойдалася від вітру, сказали це, воно б мене вбило. Може, треба якось індивідуально підходити.

Наша героїня не падає духом. Вона лікується, приймає контрастний душ та щодня виходить на прогулянку, незалежно від погоди. Тому що рух – це життя. А жити треба – заради тих, кому ти потрібна. І заради себе.

Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу

Читайте також: "Рак-дурак и я его победю!" Южноукраинка Наталья Дементьева борется за жизнь, и ей нужна ваша помощь
Читайте також: Анатолію Рожку з Южноукраїнська потрібна допомога у боротьбі з онкологічним захворюванням
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися