Всі ці роки ми вважали, що День Перемоги - 9 травня. Насправді ж саме у ніч з 6 на 7 травня нацистська Німеччина підписала документ про капітуляцію. Свідками цього стали сімнадцять журналістів з різних видань по всьому світу, яким суворо заборонили публікувати цю новину ще півтори доби. У своєму проєкті «Реальна історія» Акім Галімов розповідає чому Радянський Союз ретельно приховував справжній День Перемоги.
Вкрадений День Перемоги
30 квітня 1945 р. Гітлер покінчив життя самогубством, застрелившись у власному бункері. Перед смертю він призначив головнокомандувача військово-морських сил Карла Деніца своїм наступником та призначив на посаду Німецького Рейху. Але це була не нагорода, а величезний тягар.
Третій рейх розвалювався, як картковий будинок:
- 2 травня капітулював берлінський гарнізон;
- 4 травня – німецькі війська в Голландії, Данії, Швеції, північно-західній Німеччині;
- 5 травня припинила опір група армії G: Баварія і Західна Австрія.
Саме 5 травня призначений Гітлером Деніц розпочав переговори про капітуляцію. Однак, він хотів якось так «пропетляти», щоб капітулювати лише на Західному фронті. Гітлер хотів виграти час, щоб перекинути якомога більше солдатів на захід, щоб вони здалися союзницьким військам, а не безжальній Червоній армії. А також, дати можливість цивільним німцям врятуватися від радянських солдатів, оскільки Червона армія за поблажливість свого керівництва чинила звірства проти цивільного населення.
Наприклад, коли Червона армія увійшла до Берліна її командування наказало вивісити по всьому місту плакати з написом
і червоноармійці мстилися всім німцям, включно з немовлятами.
Глава Німецького уряду Деніц посилає свою довірену особу, грос-адмірала Ганса-Георга фон Фрідебурга у французьке місто Реймс. Там у приміщенні школи-інтернату базувалася штаб-квартира верховного головнокомандувача експедиційними силами союзників в Європі Дуайта Ейзенхауера. Посланець Деніца мав завдання домовлятися про капітуляцію Німеччини саме перед військами союзників. Як жест доброї волі перед перемовинами німецький уряд наказав повертатися в порти усім своїм підводним човнам.
Пізніше Ейзенхауер згадував:
6 травня. Тільки повна і беззастережна капітуляція.
Наступного дня (6 травня) Деніц посилає до Ейзенхауера іншого перемовника, начальника оперативного штабу Вермахту генерал-полковника Альфреда Йодля. Але з Йодлем Ейзенхауер навіть не говорить сам. Доручає це генералу Сміту.
Ось ще один спогад Ейзенхауера
Акцентуємо на тому, що Ейзенхауер не йде на компроміс, враховуючи інтереси усіх союзників у цій війні, й Радянського Союзу в тому числі. Каже німцям, що прийнятна лише повна і беззастережна капітуляція на заході та сході. Все інше взагалі не обговорюється. Карл Деніц назвав поведінку Ейзенхауера справжнім шантажем, але не міг нічого вдіяти, та ввечері 6 травня погодився на беззастережну капітуляцію Німеччини. Підписати її домовилися цієї ж ночі о 2:30.
У неділю ввечері 6 травня журналістів найбільших світових видань, які на той момент працювали в Парижі, раптово зібрали на військовому летовищі. Усіх прізвищ нині з’ясувати не можливо. Точно відомо про очільника бюро «Associated Press» в Парижі, сорокарічного військовий кореспондента Едварда Кеннеді.
Кеннеді почав працювати на «Associated Press» десять років тому, у 1935. Його відразу відправили у паризький офіс. Кореспондент їздив по Європі й висвітлював громадянську війну в Іспанії, був свідком підйому Мусаліні в Італії, заворушень в Греції та етнічної ворожнечі на Балканах.
Під час Другої світової робив репортажі з Греції, Італії, Північної Африки та Близького сходу, а потім з військами союзників повернувся до Франції.
Кеннеді ніколи не писав своїх репортажів з номера готелю, а тільки з фронту.
Хоча більшість його колег, втомившись від військової цензури, яка діяла під час війни, готували повідомлення якраз в готелях та барах.
Американські офіцери зізнавалися, що цей журналіст має значно більше досвіду бойових дій, ніж вони самі.
Військовий кореспондент Едвард Кенеді.
Отож, 17 журналістів, серед яких крім американців були представники Британії, Німеччини та Франції, посадили на військовий літак американських ВПС, який висадив усіх у французькому Реймсі.
Також є припущення, що серед цих представників преси був фотокореспондент американського журналу «Life» Альфред Ейзенштадт.
Був і оператор кінохроніки, але не відомо з якої країни.
О другій годині ночі (7 травня, понеділок) всіх привезли до ставки верховного головнокомандувача експедиційними силами союзників в Європі Дуайта Ейзенхауера.
Ніч на 7 травня. Підписаний Акт про капітуляцію
Поки літак з журналістами був у повітрі, в ставці Ейзенхауера прийняли ще одного гостя з великими зірками на погонах – керівника радянської військової місії у Франції, генерал-майора
Івана Суслопарова. Офіційно його посада називалася керівник штабу верховного головнокомандувача при командуванні союзників. Ейзенхауер повідомив Суслопарова про згоду Німеччини підписати капітуляцію о 2:30 ночі, а також дав підготовлений текст цього акта, щоб Суслопаров отримав дозвіл Сталіна підписати документ.
Акт про капітуляцію
Іван Суслопаров негайно телеграфує в Москву і просить вказівок. Відповіді немає кілька годин. Невідомо чому: чи то англомовний текст довго перекладали в Москві, чи Сталіна не хотіли турбувати пізно в неділю. Весь цей час Суслопаров перечитував підготовлений союзниками акт про капітуляцію і не знаходив там нічого підозрілого. Документ менш як півтори сторінки. У тексті, все як вимагав СРСР – повна і беззастережна капітуляція.
Можна лише уявити стан генерал-майора, який зі страхом прогнівити Сталіна, не мав причини відмовитися підписати Акт, який покладе край кровопролитній війні. І Суслопаров вигадує, як підстрахуватися на випадок невдоволення Сталіна. Каже Ейзенхауеру, що підпише документ із застереженням: якщо хтось із союзників забажає, підписати ще одного аналогічного документу. Американцям з британцями це видалося дуже дивним, але зрештою вони погодились.
О 2:30 ночі 7 травня у ставці Ейзенхауера за великим столом розсілися кілька делегацій. З одного боку троє німців, посередині генерал-полковник Альфреда Йодль, справа від нього ад’ютант майор авіації Вільгельм Оксеніус, зліва - грос-адмірал Ганс Фрідебург. Представники антигітлерівської коаліції розмістилися по інший бік столу, не всім навіть місця вистачило. Радянському полковнику Івану Зеньковичу (це перекладач Суслопарова) довелось сісти збоку.
Підписання Акту капітуляції нацистської Німеччини у Реймсі, 7 травня
О 2:41 за європейським часом 7 травня Альфред Йодль підписує капітуляцію нацистської Німеччини в Другій світовій війні. Від англо-американської сторони підпис поставив начальник штабу союзних експедиційних сил генерал-лейтенант Вальтер Беделл Сміт. Від радянського командування генерал-майор Іван Суслопаров.
І як свідок підписався начальник штабу національної оборони Франції, бригадний генерал Франсуа Севез.
Оскільки підписання відбувалося на рівні начальників генштабів, то Дуайт Ейзенхауер, як головнокомандувач, участі в церемонії не брав.
У Акті про капітуляцію було прописано, що на всіх фронтах проти Німеччини встановлюється перемир’я, а усі німецькі військові зобов’язані припинити опір, здатися в полон і передати техніку та обладнання противнику.
Капітуляція вступала в дію 8 травня о 23:01. Це означало завершення кровопролитної війни, що забрала мільйони життів по всьому світу. Журналісти детально занотували подробиці підписання та імена всіх присутніх.
А коли вийшли із зали їх зустрів військовий цензор Річард Мерік – керівник управління військової цензури союзників.
Мерік взяв зобов’язання з кожного, не передавати новину про капітуляцію ще наступних 36 годин.
Пояснив, що така затримка нібито задля збереження життя солдатів на фронтах, але це була просто відмовка.
У дійсності повідомляти всьому світу, що війна закінчена, не стали просто тому, що чекали, що скаже Сталін. Уявіть рівень абсурдності цієї ситуації! Але перестраховувалися не дарма.
Ранок 7 травня. Церемонія за сценарієм Сталіна.
Сталін дізнався про Акт про капітуляцію вже після того, як Суслопаров поставив свій підпис. Цієї ж ночі зібрав у Кремлі весь уряд і своїх наближених генералів.
Є спогади про ту ніч генерала Сергія Штеменка: «Верховний головнокомандувач, як завжди повільно походжав уздовж килимової доріжки. Увесь вигляд Сталіна виражав крайнє незадоволення. Те ж саме ми помітили й на обличчях присутніх. Обговорювалася капітуляція в Реймсі. Верховний головнокомандувач підбивав підсумки, розмірковуючи вголос. Зауважив, що союзники організували односторонню угоду з урядом Деніца. Така угода більше схожа на недобру змову. Крім генерала Суслопарова нікого з державних осіб СРСР у Реймсі не було. Отже, перед нашою країною капітуляції не відбувається».
Сталін, який не довіряв навіть своєму найближчому оточенню, союзників підозрював у змові та шукав підступ у будь-яких їхніх діях.
Також він не хотів визнавати Акт, підписаний у Реймсі, й вимагав церемонії за своїм сценарієм.
Сталін надсилає таємні листи британському прем’єру Вінстону Черчиллю та американському президенту Гаррі Трумену, де пропонує підписати ще один Акт про капітуляцію у Берліні 8 травня, але відкласти оголошення про це до 9 травня.
Існує версія, що це був такий собі каприз диктатора. Голова Радянського Союзу неначе перевіряв усіх на слабо. Весь світ мав через забаганки однієї людини ще на один день відкласти звістку про довгоочікуваний кінець війни. Черчилль і Трумен вдовольнити забаганку Сталіна погоджуються лише частково.
Ще один Акт про капітуляцію підпишуть, але тримати це в секреті, аж до 9 травня не будуть.
У понеділок 7 травня Сталін телефонує маршалу Георгію Жукову у Берлін і повідомляє, що доручає наступного дня прийняти капітуляцію Німеччини, бо він домовився із союзниками вважати Акт у Реймсі попереднім протоколом.
Разом з тим новина про закінчення війни на рівні чуток шириться Францією. Зранку 7 травня французькі газети публікують інформацію про капітуляцію Німеччини, як неперевірену з анонімних джерел.
Тим часом у Лондоні журналісти вишукувалися біля резиденції прем’єра Вінстона Черчилля в очікуванні гарних новин.
Британський парламент зібрався на позачергове засідання. Для того, щоб почути доповідь прем’єра про капітуляцію Німеччини. Щось схоже відбувалося і навколо Білого дому. Однак лідери через обіцянку Сталіну з публічними виступами зволікали.
А потім стався якийсь збій в системі. Командування союзників дозволило німецькому радіо оприлюднити інформацію, хоча для всіх інших ЗМІ продовжувала діяти заборона.
Опівдні 7 травня Міністр закордонних справ Німеччини Шверін фон Крозіг, звертаючись до німців по радіо, офіційно повідомив населення про капітуляцію країни.
День 7 травня. Контроль та заборона цензури
Почувши повідомлення німецького радіо, кореспондент «Associated Press» Едвард Кеннеді вирішив поговорити з головним військовим цензором союзників Річардом Меріком. Журналіст розумів, що німці поширили новину про капітуляцію із дозволу союзників, тому він не бачив сенсу дотримуватися заборони.
Саме це, як запевняв у своїх спогадах Кеннеді, сказав він військовому цензору. Мерік не сперечався, він порадив журналісту робити, що він сам собі захоче.
Тут треба нагадати, що всі засоби зв’язку, якими журналіст міг зв’язатися зі своїм виданням, контролювала цензура. Він не міг просто подзвонити зі свого офісу у Франції й надиктувати редакції в Америці все, що вважає за потрібне, тому що закриють лінію, як тільки почують заборонений зміст. Тому цензор не дуже переймався тим, що Кеннеді його може не послухати. Але журналіст пішов на хитрість. Він подзвонив з офісу однієї із паризьких газет не в Америку, а в корпункт «Associated Press» в Британії:
«Я Едвард Кеннеді з Парижа. Війна закінчилася, я почну диктувати. Зараз полудень у Парижі, 9:36 ранку на східному узбережжі США. Реймс, Франція, 7 травня 1945 р. Німеччина беззастережно здалася Армії союзників та Радянському Союзу сьогодні вранці о 8:41 у Франції. Капітуляція відбулася в невеликій школі, яка служить штабом Верховного головнокомандувача Об’єднаних сил генерала Ейзенхауера».
Після цього зв'язок обірвався, чомусь військова цензура в Лондоні не мала вказівок, щодо новини про капітуляцію, тому текст дійшов до Нью-Йорка. Американські газети вийшли з позачерговими випусками, а «The New York Times» зробили свою історичну першу сторінку, незвичайним чотирирядковим заголовком, плюс підпис Едварда Кеннеді.
Історична перша шпальта «The New York Times» про закінчення війни
І тут розігрався справжній шторм. Колеги, які разом з Кеннеді були присутні на підписанні, його вчинок засудили, адже вони самі ембарго дотрималися. Військові на кілька днів зупинили дозвіл на роботу паризького агентства «Associated Press». А коли дія обмеження завершилася, 50 воєнних кореспондентів написали листа з вимогою продовжувати заборону. Ось як вони раптово зненавиділи Кеннеді. Акредитацію Кеннеді військові відкликали. Журналісту наказали повертатися в Нью-Йорк, де його звільнили.
Тодішній генеральний директор «Associated Press» Кент Купер сказав, що Кеннеді, опублікувавши новину, порушив головний принцип журналістики – конфіденційність. А тодішній президент агентства Роберт Маклін, попросив вибачення перед публікою за дії свого співробітника. Багато колег, які до того захоплювалися Кеннеді, відвернулися від нього, звинувативши в неетичності. У США навіть провели невелику дискусію, щодо дій Кеннеді у якій, до речі, прості громадяни стали на його бік. Аргументували тим, що народ та сім’ї солдатів, які воювали в Європі мали право знати.
Кеннеді вимагав публічно судити його, щоб зуміти захиститися і повернутися в професію Він навіть домігся, щоб командування союзників написало офіційно письмову заяву, про те, що вони дозволили німецькому радіо передати новину під час дії ембарго. А значить він був не перший хто це оприлюднив. Але жоден американський суддя з тих до кого звернувся Кеннеді не знайшов достатньо аргументів, щоб відкрити судовий процес.
Акредитацію військового кореспондента Кеннеді так і не повернули. Його кар’єра, яка до того часу вважалася блискучою, фактично була знищена до кінця життя. Жодна агенція чи велика газета більше не наймали кореспондента. Працював переважно у невеликих місцевих виданнях. У 1950 році завершив книгу спогадів «Військовий кореспондент». Однак ніхто з видавців не погодився її надрукувати.
Але попри опалу Кеннеді весь час був впевнений, що вчинив правильно. І заявляв, що зробив би це знову, навіть знаючи про наслідки.
Так Кеннеді бачив обов’язок журналіста.Едвард Кеннеді загинув в 1963 році в дорожній аварії у п'ятдесят вісім.
Як Кеннеді поплатився за каприз Сталіна?
У Радянському Союзі про Акт капітуляції в Реймсі ніколи не згадували. Однак його підписанту Івану Суслопарову вдалося уникнути репресій. Очевидно спрацювала перестраховка про повторне підписання, але ні по службі, ні у званнях Суслопарова більше не просунули. До кінця життя залишався генерал-майором, працював у військово-медичній академії.
Всі радянські підручники історії розповідали тільки про капітуляцію в берлінському передмісті Карлз Хорс, 8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом. У Москві годинник показував 43 хвилини по опівночі, 9 травня. Акт 8 травня практично повторював попередній, зміни були формальні, щоб хоч якось виправдати цей новий банкет. Як от вислів «радянське верховне командування» замінили на «головнокомандування червоною армією».
Мало того, повторювався і час припинення вогню, так само, як і в рейнському акті: 23:01, тобто через 18 хвилин від цієї нової церемонії, що повністю позбавляла документ будь-якого практичного значення, адже всі необхідні розпорядження німецьке командування вже віддало.
Та все ж на догоду Сталіну союзники погодилися вважати акт 7 травня – попереднім. Інакше дійство в Берліні виглядало по справді безглуздим. Пізніше в Радянському Союзі перепишуть історію так, щоб виглядало нібито Радянська армія сама без допомоги союзників перемогла гітлерівців. Про союзників вже майже не згадуватимуть.
У 2012 році, через 49 років після смерті Едварда Кеннеді, «Associated Press» вибачилися за незаконне звільнення батька перед донькою Джулією Кеннеді Кокран. Керівник агенції Том Керлі заявив, що день, коли попередники звільнили Кеннеді, був страшним для «Associated Press», оскільки Кеннеді вчинив правильно.
Донька Едварда Кенеді з історичним випуском газети «The New York Times»
Цього ж 2012 р., після публічного вибачення керівництва «Associated Press», 54 американські журналісти подали клопотання про присудження Едварду Кеннеді Пулітцерівської премії. Рішення поки що немає, проте в каліфорнійському місті Сісает, в одному з парків, Кеннеді встановили пам’ятник і написали: «Він подарував світові, ще один день щастя».
Який урок може дати ця історія? Очевидно, що Кеннеді потрапив у жорна вищих політичних інтересів, коли лідери вільних країн намагалися цивілізовано домовлятися з тоталітарним. А такі спроби завжди приречені. Від СРСР після Другої Світової захід отримав холодну війну, від Путіна якому довго потурав абсолютно безпідставно, агресію в Європі. І ще один урок світ отримав би, якби Кеннеді таки присудили Пулітцерівську премію. Це стало б потужним сигналом, що інтереси суспільства і життя окремих людей вище забаганок диктаторів.
