В Южноукраїнську протягом серпневого тижня працював відомий в усьому світі український документальний фотограф Максим ДОНДЮК. Він знімав атомну станцію, місцеву архітектуру, природу та южноукраїнців для одного з найбільших німецьких часописів «Die Zeit». Так сталося, що в ці дні ми співпрацювали та багато спілкувалися. Говорили здебільшого про війну, бо це біль для кожного українця. Також обмінювалися думками про особливості професії медійників.
Знаємо, що зараз Максим на фронті. Він фотографує в одній із найгарячіших точок. А в Києві тим часом проходить персональна виставка його робіт «Відсіч». У Міжнародний день солідарності журналістів хочемо познайомити вас з цією багатогранною особистістю.
Робочі моменти Максима Дондюка в Южноукраїнську
Відчували себе, як у Північній Кореї
Домовитися про зйомку на атомній станції було складно попри спеціальну акредитацію та перевірку СБУ. Для отримання дозволу, розповів Максим, знадобилося три місяці. Під час роботи на станції за документалістом ретельно стежили та контролювали, куди саме він направляє свій об’єктив.
- Працювати тут тяжко. Ми відчували себе, як у Північній Кореї. Це якийсь радянський підхід: може й можна, але давайте краще заборонимо. Цензура.
Фотографувати місто також виявилося непростим завданням. Пильні городяни чомусь думали, що Максим шпигун, тому постійно вимагали пояснень від нього. Навіть дзвонили в поліцію.
Южноукраїнськ: рай чи утопія?
Місто-супутник АЕС справило на Максима Дондюка сильне враження, але неоднозначне. Особливо йому впала в око «потужна архітектура» семидесятих років минулого століття. На його думку, Южноукраїнськ ніби зупинився в часі. Все тут виглядає як у радянський період.
Фотограф порівнює наше місто з раєм та вважає його дуже зручним для життя: є підприємство, де люди отримують достойну заробітну плату, спокійна криміногенна обстановка, до того ж поряд неймовірна природа. Кожен городянин має змогу розвиватися, а саме займатися спортом, відвідувати різноманітні гуртки, групи, студії. За тиждень перебування в Южноукраїнську митець не відчував, що в країні йде війна, ніби місто живе взагалі окремо від усього світу.
- Люди, котрі тут живуть, не можуть до кінця оцінити те, що мають. Можливо, вони порівнюють Южноукраїнськ з Києвом чи з іншим великим містом, але там зовсім інші проблеми. Наприклад, чотири години стояти в заторах – це не дуже зручно. Життя витрачаєш на те, щоб доїхати до роботи й назад.
З іншого боку співрозмовник сприймає наше місто як утопію. Він часто подорожує і бачив багато населених пунктів, в яких містоутворюючі підприємства збанкрутували чи закрилися. Тепер там просто руїни.
- Є такий фільм відомого американського режисера Стенлі Кубрика «Космічна Одісея». Там люди працюють на машину, на комп’ютер у космічному апараті. Коли я побував на атомній станції, в мене склалося таке враження, що ціле місто працює на цю машину, щоб вона давала енергію.
Так чи інакше, але Южноукраїнськ гостю сподобався. Він навіть зізнався, що хоче приїхати сюди ще. Разом зі своєю дружиною Іриною. Вдома, коли Максим не у відрядженні, подружжя щоранку влаштовує чайні церемонії за всіма правилами. Можливо, колись під час сходу сонця він і вона медитуватимуть, а потім питимуть китайський чай на скелях Гранітно-степового Побужжя.
Або ти тікаєш від війни, або намагаєшся її зупинити
Під час наших зустрічей Максим розповідав, як фотографував трагічні події під час Революції Гідності. Війну він почав знімати ще у 2014-му, коли цілий рік пліч-о-пліч був з українськими бійцями на передовій. Після великого вторгнення рф 24 лютого документував наслідки злочинів російської орди. Чотири місяці поспіль чоловік їздив українськими містами та селами, що зазнавали нищівних ворожих ударів.
Якийсь час Максим Дондюк працював разом з фотожурналістом Максимом Левіним, який загинув у березні 2022 р. в районі села Гута-Межигірська на Київщині. Ці люди піддають себе небезпеці, щоб показати усьому світові, як росія руйнує нашу країну.
- Я вважаю, що під час війни є лише два шляхи: або ти тікаєш від неї, або робиш все, щоб її зупинити. Не обов’язково брати до рук зброю. Хтось волонтерить, хтось стріляє, хтось бере камеру і знімає. Кожен або допомагає, або просто живе своїм життям в Україні чи їде в Європу й робить вигляд, що його це не стосується.
Максим Левін та Максим Дондюк
Фотофакти проти брудної російської пропаганди
Роботи Максима Дондюка публікують провідні західні видання, такі як Der Spiegel, Paris Match, Stern, Time та інші. Фотограф-документаліст використовує світлини у боротьбі з російською пропагандою. Він протистоїть агресії рф на інформаційному та культурному полях битви. І це дуже потужно працює, адже увесь світ дізнається правду про те, що насправді коїться в Україні. Коли орки стверджують, що не вбивають мирне населення та не знищують цивільну інфраструктуру, фото Максима доводять протилежне.
Для журналів митець навмисно відбирає світлини, що шокують, викликають потужну емоцію. Людина має відкрити, побачити і все одразу зрозуміти.
Для виставок фотограф використовує інший, поетичний, підхід, зважаючи на те, що у галерейному просторі відвідувач має час на споглядання.
- Для мене зараз дуже важливі фото з війни, коли глядач дивиться та уявляє, що таке могло би трапитися з його близькими, у його місті. Це філософські речі. Метафізичні.
Группова виставка «Військові злочини Росії», яка проходить в Pinchuk Art Centre з 15 липня по 9 жовтня.
Чи не заважає влада розвиватися українцям?
Максим упевнений: українці дають гідну відсіч російським окупантам. Роблять неможливе. В особистих розмовах з ним французи та німці казали, що одразу б виїхали з країни, якби в них таке відбувалося. Вони шоковані мужністю українців.
- Людський ресурс у нас працює на 300%. На жаль, було багато помилок і ми не підготувалися належним чином до такої війни. Вісім років не будували бетонні загорожі, не робили ракети, не закуповували техніку, сподівалися, що повномасштабного вторгнення не буде. А могли б створити дуже потужну оборонну систему. Війна не закінчиться, поки ми не зупинимо ворога. Навіть якщо буде якесь перемир’я, то згодом це знову почнеться.
Унікальність української нації в тому, вважає Максим Дондюк, що ми вміємо самоорганізовуватися та разом долати труднощі. Так було й під час Революції Гідності, коли документаліст жив на майдані три місяці.
- Там така революція була! Красива! Але, на жаль, дуже сумна. Люди організувалися та створили свою «екосистему». Це була така собі вольниця, як колись у козаків. Кожен сам знав, що йому робити. Я іноді замислююся: чи потрібна нам влада, чи не заважає вона нам розвиватися? Українці - це такі собі анархісти.
В Ірпені став свідком розстрілу людей
Усі жахіття та руйнації війни Максим відчув на власному досвіді. Так сталося у 2014-му, коли разом із українськими військовими він потрапив в оточення під Іловайськом. Фотограф і досі не знайшов у собі сил, аби відібрати знімки того періоду для виставок. Каже, там дуже тяжкі речі відбувалися.
- Коли знімаю, то відсторонююся, стримуюся, адже перебуваю по той бік об’єктиву. А потім, під час перегляду фотографій, емоційно дуже тяжко.
У лютому 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Дондюк взяв камеру та відправився в найнебезпечніші місця, які зазнавали масованих обстрілів рф.
В Ірпені фотограф став свідком, як щільним мінометним вогнем ворог знищував беззахисних людей, що переходили через зруйнований міст на площу, де їх чекали автобуси для евакуації. Багатьох було вбито, багатьох поранено. Максим також постраждав від ворожого снаряду.
- Все, що ти можеш зробити, коли летить міна, це просто лягти на асфальт ісподіватися, що вона летить не в тебе. Я не встиг швидко зреагувати, й мені зачепило осколком плече.
За декілька годин перебування на площі український фотограф зафіксував чимало трагічних моментів. Одна з його робіт потрапила на обкладинку американського журналу Time. Про знамениту світлину його й досі всі запитують, а вона була зроблена спонтанно.
- Я тільки-но прийшов на це місце. Повз мене проходила жінка, котра плакала, і військовий, що ніс на руках її немовля. Я просто встиг підняти камеру і зняти. Ми з редактором Time робили матеріал на 12 сторінок. Це було дванадцять моїх фотографій і невеличкий текст: чому я це знімаю, чому дуже важливо це робити. На обкладинку вибрали саме цю фотографію. Але у своїх виставках я її ніколи не буду використовувати, тому що, як на мене, вона дуже журналістська.
У Бучі на кожному кроці бачив трупи мирних жителів
Документаліст став свідком жахливих наслідків перебування російської армії в Бучі. Це було місто трупів, каже він. Куди б не пішов, скрізь лежали закатовані та вбиті люди: в кожній оселі, в парку, на вулицях.
- Я бачив у будинках жінок, котрі були прив’язані. Їх ґвалтували, а потім вбили! Заглянув на СТО, а там лежить розстріляна з автомата людина. Неможливо було пройти жодною вулицею, щоб не побачити бездиханне тіло. Це варвари. Язик не повертається назвати їх армією. Путін це робить? Це російський народ: чоловіки, в яких є батьки, дружини та діти. Пропаганда може змусити ненавидіти українських військових, але ж не вбивати жінок і дітей! Це психічний розлад. Коли ми бачимо відео, як знущаються над полоненими українськими військовими, то розуміємо, так робили вікінги тисячу років тому. Це варварство.
Людина, яка бачить таке, зазнає великого стресу, тому Максим іноді відчуває моральне, фізичне та професійне вигорання. Він вже пережив посттравматичний синдром після чотирнадцятого року, тому добре розуміє військових, що повертаються з фронту. Війна руйнує психіку, і їм потрібна дуже велика наша допомога та терпіння.
- Війна – це халепа. Ніхто там не перебуває тому, що йому подобається. Я можу виплескувати емоції у фотографії: проводжу виставки, даю інтерв’ю. Це така собі психотерапія. Війна навіть робить мистецтво кращим, бо дає багато енергії, яка може бути агресивною або негативною, але я перетворюю її на мистецтво. Мені простіше, ніж військовим.
Перемога буде! 100%!
Те, що українці переможуть у цій запеклій боротьбі, а путінський режим буде знищено, Максим Дондюк навіть не сумнівається. Це питання часу, та залежить від того, як і скільки зброї даватимуть наші партнери. Що стосується ЗСУ, то професіоналізму, патріотизму та сили духу в них вистачає.
- Як ми бачимо російська армія не настільки потужна. Якщо ви пам’ятаєте як виглядав український військовий у 2013 році, і як виглядає зараз, то це як радянська армія і американська. Є гарний жарт: це не ми повинні йти в НАТО, а НАТО долучатися до української армії. Насправді я вважаю, що це не жарт.
Слова Максима не викликають жодних сумнівів, адже на власні очі він бачить, що відбувається на фронті. Він спілкується з військовими й точно знає про їхні можливості та настрої.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на ЮжкаNews.City
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber.
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
