У Южноукраїнському міському історичному музеї зберігаються спомини про Голодомор 1932-1933 рр., зібрані серед мешканців міста енергетиків та смт Костянтинівка у 2008. Усі ці люди голод пережили у різних куточках країни. Вони розповіли те, що закарбувалося у дитячій пам’яті назавжди. А директорка музею Зореслава Клименко люб’язно надала ці матеріали для публікації в газеті «Контакт» та на сайті ЮжкаNews.City. Також напередодні роковин Голодоморів редакція через соцмережі звернулася до читачів з проханням поділитися сімейними історіями, пов’язаними з голодом 1932-1933 рр. Люди не залишилися байдужими до нашого заклику. Публікуємо їхні спогади теж.
Очима очевидцiв
- Було мені 12 років, з голоду спухла, бо в сім’ї ще було троє дівчат і батьки. Добре, що батько був добрий хазяїн та всі вижили. Їли макуху, а коли зазеленіло - жито, його перебили та їли. Але «верховці» (об’їждчики) зобижали нас, відганяли і били нагайками.
Надія Сергіївна ОБЛАК, 1921 р.н., смт Костянтинівка, Арбузинський р-н, Миколаївська область
- Голодували дуже, їли ботвину, макуху. У нас була корова, тому в сім’ї ніхто не помер. Взуття і одягу не було, доношували за старшими. Зерно забирали, а з того, що ховали робили борошно та пекли коржики. Батьки пішки ходили аж до Вознесенська по полях, збираючи їстівне.
Ганна Володимирівна КОНУХ,1924 р.н., с. Новокрасне, Арбузинський р-н, Миколаївська область
- Своєї хати у нас не було, жили в бабусі. У родині було 2 дітей, батько покинув матір. Діти не вчилися, одягу та домашньої худоби не було теж. Постійно думали, що поїсти. Бабуся пекла людям хліб на степ та годувала ним дітей. Брат помер, бо наївся кісточок з абрикоси. Збирали колосся у полі, бруньки на деревах. Коли готувалися до посівної, мати приносила в кишенях трохи зерна. Вдома був камінь, щоб дерти борошно. Сусіди теж приносили молоти зерно, за це залишали й нам жменьку.
Лідія Іванівна РОЖКО, 1924 р.н.,смт Костянтинівка, Арбузинський р-н, Миколаївська область
- Голодомор я пережила, але ми сильно голодували: їли будяки, листя, траву. На полях збирали залишки овочів.
Галина Петрівна КУЛИК, 1926 р.н., с. Семенівка, Арбузинський р-н, Миколаївська область
- Батько їздив на заробітки на Донбас, там жив друг, що допомагав. А сусіди з голоду пухли і помирали. Шукали минулорічну картоплю і буряк.
Микола Дементійович ЖЕНИЛО, 1926 р.н.,с. Тарасівка, Звенигородський р-н, Київська область
- Пам’ятаю, як ходила комісія і залізними щупами протикала всю хату і якщо знаходила заховане зерно, то все забирали. Пухлий від голоду батько узяв домотканий килим і пішов міняти на їжу. Дійшов пішки майже до Києва. Там за обмін запропонували три баночки зерна. Часто розгрібали в полі мишачі кубла. З трави, яку миші наносили в нірки, мати пекла «моторжаники».
Аксенія Гаврилівна СТРОЇНА, 1924 р.н.,смт Костянтинівка, Арбузинський р-н, Миколаївська область
- Батьки розповідали, що всі голодували. Їли подорожник, кульбаби. Збирали в лісі ягоди, ходили на заробітки.
Федір Іванович ГРЕБ, 1932 р.н., с. Славське, Сколівський р-н, Львівська обл.
- Родину було розкуркулено, тому нічого не залишилось, забрали все збіжжя і продукти. Їсти приходилось все, що потрапляло під руку. Усі були пухлі, що не могли навіть ходити.
Ганна Олексіївна ШМУЛЬСЬКА, 1926 р.н. м. Балта, Одеська область
Сiмейнi спогади про голодомор
- Моя бабуся Ніна з батьками мешкала у с. Помічна Кіровоградської області. Родина була багатодітною. Коли розпочався голод, бабуся Ніна, 1914 р.н., була підлітком. Шестеро її старших братів вже мали сім’ї, а менші діти жили з батьками. У них все забрали «червоноармійці», так цих людей називала бабуся. Мої прадідусь Марко і прабабуся Даринка всю їжу, яка була, віддавали дітям, через що померли. Один із старших братів бабусі Ніни мав двоє дітей: хлопчика та дівчинку, яку звали Шурочка. Через голод його дружина була змушена піти пішки на базар в районний центр - Новоукраїнку. Там вона виміняла клумачок борошна. Прийшла додому і напекла млинців. Так сталося, що всі крім Шурочки, котра спала у той момент, їли їх. Коли дівчинка прокинулася, побачила, що всі сплять. Шурочка будила рідних, але вони не прокидалися. Налякана дівчинка почала плакати. У цей час зайшла сусідка і зрозуміла, що батьки дівчинки та братик отруїлися. Мабуть, тим борошном. Шурочка потрапила до дитячого будинку в Одесі, де їй теж було несолодко. А минулого року я дізналася, що наша родина Форсуненко занесена в книгу постраждалих від Голодомору, оскільки 13 представників нашої сім’ї загинули у роки голоду. Я з цим болем живу все життя.
Валентина КАТРАНЮК, директорка міської бібліотеки для дітей, м. Южноукраїнськ
- Моя родина жила тоді у Житомирській області. Розповідали, що у часи голоду люди ховали худобу у накритих ямах за селом, десь у посадках. У дворах не було сараїв. Кролів, корів, овець тримали у землянках. За кожним селом, районом був закріплений представник міліції, при ньому – загін солдатів, які розкуркулювали селян. Худобу забирали до колгоспу, а господарів змушували там працювати. Ходили по хатах та за допомогою спеціальних палок шукали їжу. А якщо знаходили зброю – розстрілювали на місці. Бабусиного брата вбили за те, що заховав гвинтівку. А мій покійний дідусь ходив по полю, збирав колоски. За це тоді могли заарештовувати: був закон «Про три колоски». Три колоски – три роки в’язниці.
Віталій МАЛИНЕЦЬКИЙ, працівник ВП ЮУАЕС, м. Южноукраїнськ
- У бабусі Федори та дідуся Ігната було п’ятеро дітей. У 1932 році народилася моя тітонька Марія. Коли вона сповита лежала на соломі, в хату зайшла бригада. З-під дитяти витягли ряднину, а її витрясли на солому серед хати. У печі варився в горщику борщ. Уся родина чекала, що будуть їсти. Одна жінка з бригади, прізвище її було Харенко, каже до бабусі: «О, борщ! Борщ і каша – пища наша. А ну, доставай!». Бабуся дістала той горщик. Харенко у рукавицях взяла його і вийшла з хати. Крім ряденця і борщу нічого вже було брати. Дідусь бачив таке діло і заховав у полі мішок зерна. Бо ж дома все перевіряли, навіть дітей наголо роздягали: дивилися чи немає чогось. Дідусь мав надію тільки на той мішок у полі. Щодня він їздив і брав стопочку пшенички. Її варили у воді. Так і вижили. Цікаво, що в магазинах продукти були, але люди не мали грошей. Бабуся годувала тітоньку Марію грудьми. А один брат іншому каже: «Дивись, наша мама поправилася, хоть і голодовка». А то вона пухла з голоду. Людей стільки вмирало, що їх не встигали хоронити. На кладовищі вирили яму і туди тачкою звозили мертвих.
Валентина ТОФАН, 1942 р.н.,с. Благодатне, Миколаївська область
У суботу, 27 листопада, у День пам’яті жертв Голодоморів традиційно о 16.00 відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання, українці у всьому світі запалють свічки у вікнах — на знак пам’яті та пошани загиблих внаслідок геноциду. Також цього дня громадяни відвідають поминальні богослужіння й поставлять символічні горщики з зерном біля пам’ятників жертвам голодоморів в Україні.
