Майже у кожного із нас є хобі: хтось любить колекціонувати, хтось подорожувати, а хтось, наприклад, займається садівництвом. Так склалося, що в суспільстві є умовний розподіл на «жіночі» та «чоловічі» захоплення. І коли хлопець займається «дівочою» справою, або навпаки, це викликає неабияке здивування.
ЮжкаNews.City розповідає про двох мешканців нашого міста, чиї захоплення ламають стереотипи. Ветеран АТО Сергій Мартиненко вишиває бісером, а Зореслава Клименко, директорка історичного музею, полюбляє рибалити.
Захисник, що вишива ікони
Сергій - патріот України
Знайомимося ближче
Сергій Мартиненко став южноукраїнцем у 2002 р. Тут створив сім’ю. Працював комірником у магазині «Фокстрот». Практично на початку війни, з третього червня 2014 р., пішов добровільно захищати Батьківщину у складі 34-го батальйону територіальної оборони.
В зоні АТО був помічником гранатометника, працював зі зброєю РПГ-7. Рівно за рік Сергій повернувся додому та почав працювати в загоні відомчої воєнізованої охорони атомної станції.
Наш захисник двічі брав участь у військових парадах, що проходили в Києві до Дня незалежності України: в 2016 та 2018 роках. Проте, найбільшим своїм досягненням чоловік вважає донорство.
Звання «Почесний донор України» він здобув у 2017 році, після того, як 40 разів здав свою кров для медичних потреб. На сьогодні кількість заборів у пана Мартиненка дорівнює 60-ти.
Перша ікона
Вишивати він почав ще до війни. У вільний час на роботі займався улюбленою справою. Декілька колег, взявши приклад із товариша, також захопилися цим видом народного мистецтва. Свою першу роботу та те, що надихнуло на її створення, наш герой добре пам’ятає:
- Я вийшов у під’їзд і почув, як плакала сусідка, в котрої помер чоловік. Я сів, згадав маму, що померла у 2009 році. Згодом пішов до дружини на роботу, купив бісер та схему образу Святого Миколая. Повернувся додому, увімкнув улюблену музику і почав вишивати. За тиждень ікона була готова, якраз до дня Миколая.
Завдяки дружині, яка працює продавчинею в крамниці «Швейний світ», Сергій добре знається на бісері, надає перевагу чеському.
Сергій показав, як він вишиває
Історія доробок
Наступною була велика робота «Святе сімейство», яку Сергій вишивав протягом зими. Ця ікона і зараз знаходиться вдома у Мартиненків. Ще два образи чоловік вишив бісером на замовлення колег.
Одну ікону віддав на похорон свого батька. Іншу подарував братові на знак подяки:
- Син його, мій племінник, чекав мене з АТО, писав, надсилав листівки. Сам брат від початку війни займався волонтерством. Разом з друзями купив мені одяг. Гроші повернути я не зміг: брат відмовлявся їх брати, а віддячити хотілося.
Один зі своїх творів атовець подарував отцю Ігорю Вороні - настоятелю Храму Усіх Святих українського народу УГКЦ. Цей священик стояв біля витоків волонтерства в нашому місті. А Сергій, до слова, при нагоді часто допомагає поратися біля церкви: якщо треба - копає, косить, займається будівництвом.
Тепла зустріч з предстоятелем УГКЦ Святославом
У зону АТО хлопець теж брав із собою заготовку для вишивання ікони Ісуса Христа, проте на війні займатися улюбленою справою було неможливо.
Наразі майстер працює над своєю дев’ятою роботою – «Божа матір Казанська».
До слова, Сергій брав участь у тематичній виставці з нагоди Дня незалежності України, що проходила в міському історичному музеї. В експозиції було три його ікони.
Як сприймає хобі родина?
Сім’я Мартиненків творча: дружина Сергія, Ольга, також вишиває. З-під її руки виходять неймовірні рушники хрестиком. Жінка виготовляє їх на замовлення. Деколи дає поради чоловікові щодо кольору бісеру та техніки виконання.
Креативним зростає і восьмирічний синочок Артем, який любить робити картини блискітками та займається українськими народними танцями. Теща Сергія та брат його дружини також захоплюються вишиванням.
Хобі ветерана війни не заважає його сімейному життю: часу для родини вистачає, говорить хлопець.
Що кажуть знайомі?
На запитання, як сприймають його захоплення знайомі та теперішні колеги в воєнізованій охороні, Сергій відповідає так:
- Буває, хлопці кажуть: ти ж чоловік, це не чоловіча справа – вишивати ікони, та взагалі вишивання. На мою думку, все залежить не від статі, а від самої людини. Стать тут ролі не грає. Я знаю багатьох хлопців, що займаються творчістю. Наприклад, в Миколаєві живуть мої побратими, що збираються разом і малюють.
Буде ікона Казанської Божої матері
Як відбувається процес?
Для хобі, вважає Сергій, потрібні дві необхідні складові: час та натхнення.
- Дві останні роботи вишиваю третій рік. Я не можу так: о, треба вишивати, бо треба. Тільки коли є натхнення! Посидів, подумав. Якщо лізуть зайві думки – я відкладаю все в бік. Для вишивання ікони обов’язково бажано зосередитися на своїй роботі. Для цього одягаю навушники і вмикаю українські ліричні пісні.
Хобі чи заробіток?
Деякі люди хотіли придбати ікони атовця, пропонуючи суму, яку чоловік витратив на матеріали. Але майстер проти продажу своїх витворів, адже справа не в грошах.
Якщо чоловік колись і зважиться на продаж, то лише на аукціоні. Він хоче зібрати кошти пораненому побратимові Кості Шпакоєду з Коблева, котрий у 2017 році в Пісках отримав важке поранення і залишився інвалідом.
Можливо знайдеться хтось небайдужий, хто допоможе організувати такий захід та здійснити мрію Сергія Мартиненка?
Директорка музею, що любить рибалити
Зореслава Клименеко
Творча особистість
Зорі було 9 років, коли її родина переїхала до Южноукраїнська. В місті енергетиків вона ходила до школи, зростала та формувалася як особистість. Тут народилися її троє діток. Великий проміжок часу присвятила культурній галузі. Багатогранна та творча людина, вона вже понад вісім років очолює міський історичний музей.
Ця жінка має безліч хобі: робить картини зі шкіри, виготовляє прикраси, займається флай-йогою. Проте одне з її захоплень, яке в суспільстві не вважається «жіночим» - рибальство.
Від пацанки до панянки
Цікаво, що так звані «чоловічі» захоплення були знайомі дівчинці ще з дитинства.
- Все моє життя - це шлях «від пацанки до панянки», - розповідає Зореслава. - Я дружила більше з хлопчиками. Вони завжди допомагали у втіленні моїх ідей. Із дівчатками було не так весело: оці всі бантики, візочки з ляльками - це не для мене. Я любила лук зі стрілами, велосипеди та мотоцикли, гру в ножички. Зореславою Павлівною мене називали ще в дитинстві, коли хлопці обирали отаманкою, і я командувала ними.
Зоря дуже вдячна своїй мамі та бабусі за те, що вони не намагалися змінити вподобання дівчинки: не нав’язували їй свій світогляд, не обмежували, не забороняли бути собою.
Перший досвід
Зореслава пригадує, що почала рибалити ще у ранньому дитинстві. Вперше ловити рибу ходила з дідусем.
Було це на ставку в Голованівську Кіровоградської області. Тоді їй довелося докласти чималих зусиль, аби витягти карасика з води. Але врешті дівчинка свою першу рибу відпустила, оскільки стало її дуже шкода. Наступного разу дідусь взяв онучку із собою на раків, але Зорі ловити їх не сподобалося через те, що ті хвацько щипали за пальці.
Чому саме рибальство?
Директорка музею зазначає, що в риболовлі вона не професіоналка, а любителька.
Це - хобі для душі. Головний тут процес, а не кількість впійманої здобичі.
Зореслава на Південному Бузі
- Обожнюю тишу, ніяких застіль чи музики: тільки звуки природи. Для мене, людини активної, – це можливість побути на самоті, впорядкувати думки, зарядитися позитивною енергією.
Зореслава Павлівна розповідає, що найважче в рибальстві для неї – бачити, як вбивають рибу. Сама вона ніколи такого не робить і, як правило, відпускає улов. Каже, що жодного разу не засмутилася, коли нічого не впіймала, адже все одно насолодилася процесом. Жінка віддає перевагу літній та весняній риболовлі, коли тепло і можна побачити Бузький Гард у всій красі.
Варто зазначити, що маленький синочок Ілля, якому лише три рочки, розділяє мамине захоплення та з радістю долучається до ловіння.
Ілюші три рочки, але він вже рибалка
Рибальські здобутки
У Зореслави є одномісний човен, на якому вона зазвичай пливе до середини річки і рибалить в улюбленому місці недалеко від острова Гард.
Найбільша риба, яку випало впіймати жінці, був короп вагою близько 5 кілограмів. На гачок до Зореслави потрапляли бички, карасі, щуки та сом, якого довелося тягти за жабра. Але, знов таки, коли побачила його очі, випустила назад у воду.
Найяскравіші спогади
Наша героїня розповіла, що їй найбільше запам’яталася риболовля на Білозерському лимані в Запорізькій області. Там, коли заходиш у воду до колін і закидаєш вудку, риба чіпляється миттєво. Таке ловіння приносить неабияке задоволення.
Зореслава пригадує кумедний випадок, який колись трапився з нею.
- Поїхали ми якось з кумами сім’ями на ставок. В мене одразу, на початку риболовлі, зламалася вудка. Кум дав мені свою. Нею вдалося упіймати 50 карасів. Всі сидять, ні в кого не клює, а мені так щастить! Єдине, що інші зловили на трьох,- черепаху.
Риболовля - це азарт і насолода
Рибальство - для жінки
На те, що суспільство не вважає рибальство «жіночою» справою, пані Клименко зауважує:
- Я дуже енергійна людина, люблю рух. Постійно займаюся саморозвитком. У житті стільки всього цікавого! Треба жити, пізнавати, навчатися. І нащо ділити захоплення на чоловічі та жіночі? Все залежить від характеру. Людина обирає собі хобі до душі, те, що подобається особисто їй. Оці всі розділення - такі стереотипи, людина – це просто людина. Треба виходити за рамки, які ставить нам суспільство.
В наш час є безліч груп у соцмережах, де можна поспілкуватися, поділитися досвідом та навчитися новому.
На останок нашої бесіди, директорка музею заінтригувала своїм новим «не жіночим» хобі, яке вона так і не назвала. Але пообіцяла обов’язково розповісти згодом про нього читачам сайту ЮжкаNews.City.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.
