Вірогідно, цьогоріч Дня міста в Южноукраїнську не буде: під час війни не до свят. Але чергову річницю нашого населеного пункту ми можемо відзначити віртуально, наприклад, звернувшись до його історії. ЮжкаNews.City в цьому допоможе людина, яка була не стороннім спостерігачем, а безпосереднім учасником подій 35-річної давнини. Наш співрозмовник - Юрій СЕРГІЄНКО.
- Юрію Фіногеновичу, нагадайте, де Ви працювали в далекому 1987 році, коли робітничому селищу було надано статус міста?
- Головою Арбузинської районної ради тоді був Омельченко Микола Якович, а я працював його заступником та відповідав за всі питання, пов’язані з будівництвом і соціальною сферою Костянтинівки-2. Спочатку мене обрали депутатом районної ради, а потім вона призначила мене на цю посаду. Основне місце роботи – в Арбузинці, але було ще приміщення, навпроти дитячого садочка №1 (зараз там гімназія), в 5-поверховому будинку. У крайньому під’їзді атомна виділила 2-кімнатну квартиру під депутатську приймальню. Там зберігалися всі документи стосовно житла, у тому числі, ордери на квартири. І я там працював. Проводили зустрічі, наради, вирішували соціальні питання, які входили в компетенцію місцевої влади.
Миколі Яковичу Омельченку зараз 87 років
- Розкажіть, будь ласка, як Костянтинівка-2 стала містом Южноукраїнськом?
- Тоді це крутилося у всіх на вустах, жваво обговорювалося на сторінках газет «Мирний атом» і «Нове життя». Щодо назви були різні пропозиції. Не варто зараз на них зупинятися. А десь взимку 1986-1987 рр. мене запросив Микола Якович і каже, що був дзвінок з оргвідділу обкому партії. Цей відділ був основний, який все вирішував. Тоді партія «рулила», а виконкоми були «прилагательные». Він каже: отримали добро, щоб надати збудованому селищу енергетиків статус міста. І я сам персонально готував звернення до Президії Верховної Ради УРСР. Як написав, так воно й пішло. Тоді все писали російською мовою: «вновь построенному населенному пункту Южно-Украинской атомной станции дать наименование Южноукраинск и присвоить ему статус города областного значения».
Це було логічно. АЕС мала назву Южно-Українська, залізнична станція була Южноукраїнська. Підписав Микола Якович, і пішло воно по інстанціях.
- Так це Ви написали назву Южноукраїнськ?
- Каюсь. Це моя вина.
- Мови про те, що це Україна і місто українське, тоді не велось?
- Ніхто на це не звертав уваги. Ми тоді всі були інтернаціоналісти. Для нас Южноукраїнськ чи Південноукраїнськ – звучало однаково, як одна мова. Якби назвали станцію Південноукраїнська, то й місто назвали би так. Але за всіма документами, проєктами була Южно-Українська АЕС. Ми й гадки не мали, що можна назвати по-іншому. Президія Верховної Ради УРСР 2 квітня 1987 року схвалила це рішення, так воно і стало. А потім почали формувати органи міської влади.
- Як це відбувалося?
- Був координаційний комітет. Декілька тижнів я цим займався. Приїхав з Миколаєва Федір Федорович Зайвий, голова облвиконкому, з питанням: куди ж ми вас посадимо? Ще цим займався В’ячеслав Михайлович Рукоманов, як інструктор оргвідділу обкому. Тоді якраз закінчувалося будівництво Палацу культури. На свій страх і ризик я завів їх туди, показав вхід збоку. Усім так сподобалось! Атомна станція потім дуже обурювалася, але діватися нікуди.
ПК "Енергетик", вхід збоку. Тут на другому поверсі знаходилися органи міської влади
Між дирекцією АЕС і управлінням будівництва були тертя. Мова йшла про те, що хто формує органи влади, той і стане потім на чолі міста. Але Володимир Павлович Фукс поїхав в облраду і сказав, що я стою у нього в черзі та прошусь на роботу на станцію. Я мав не дуже гарні стосунки з Фуксом, тому що він був найперший лікар, найперший архітектор, тобто вважав, що він тут фахівець у всьому, а я був таким трошки неугодним. Стали пропонувати Подлепича Валерія Яковича, голову обкому профспілки працівників енергетики та електротехнічної промисловості. Але й від нього відмовилися, бо на то були причини. Почали шукати на стороні нейтральну людину, щоб ні з АЕС, ні з УС. І привезли Вичалковського. Він у Миколаєві працював в облвиконкомі, а потім у Первомайську керував комітетом народного контролю. Я йому передав усі документи. Його призначили зав. організаційним комітетом із формування міських органів влади.
- Вирішили зверху. Але чи повинні були це підкріпити якимись виборами?
- Керівник міста за тодішнім законодавством громадою не обирався. Такого поняття, як мер, теж не було. Обиралися депутати міської ради на три роки. Вибори пройшли у тому ж 1987 році. У першому скликанні було 120 депутатів. На сесії вони обрали органи виконавчої влади міста. Євгена Вичалковського - головою виконавчого комітету, мене - першим заступником. Світлана Іванівна Сансяда була замом із планування та економічних питань, Петро Філонок, як заступник, курирував народну освіту, спорт та культуру. Валентина Олександрівна Бизова – секретар виконкому, на ній була вся документація. Наш невеличкий колектив займав другий поверх одного крила Палацу культури.
Вперше в Южноукраїнську тут замайорів державний жовто-синій прапор
- А коли вулиці міста називали, хто це все придумав?
- Це було в тому ж 1987 році, десь ще перед виборами. Пам’ятаю, як сьогодні. Запрошую в свою депутатську Петра Олексійовича Філонка (від Костянтинівки) Валентину Олександрівну Бизову (від станції) і Бунова Альберта Семеновича, начальника ЖКУ. Кажу: у зв’язку з тим, що буде місто, треба надати вулицям якісь назви. До цього все було як у проєкті: перша, друга, третя… Будинки теж за номерам. Я жив у 32-у, поряд з 33-м та 34-м. Усі житлові будинки знаю за проєктними номерами, бо 90% з них приймалися в експлуатацію за моїм підписом. Я був головою держкомісії. Адреси з’явилися потім, коли вулицям надали імена. Я навіть пам’ятаю, хто що пропонував. Проспект Леніна – моя пропозиція, бо кожна центральна вулиця повинна була мати назву на честь вождя. Комуністичний – це ми з Валентиною Олександрівною, тоді це було прогресивно. Бульвар Шевченка я запропонував. Бунов запропонував Цвіточний і Дружби Народів. А далі пішли колегіально: Енергобудівників, Спортивна, Миру, Комсомольська, Шкільний, Набережна Енергетиків і так далі. Приймали ці назви ще Костянтинівською селищною радою.
Комуністичний проспект зараз перейменовано у проспект Соборності
Центральний проспект Леніна став проспектом Незалежності
- З того часу все дуже змінилося. Що Ви зараз думаєте про назву Южноукраїнськ?
- Я патріот до самої глибини своїх кісточок, хоча й народився в Росії, в Калінінградській області, у колишньому німецькому містечку Інстінбург (зараз воно називається Черняховськ). Батько був військовим. Потім, коли переїхали в Кіровоградську область, навчався в українській школі. Розмовляв на суржику. У виші навчання було російською. Але в душі я патріот України. Вважаю, що саме зараз, з огляду на агресію рф, наше місто треба перейменувати.
- Пам’ятаєте, раніше вже було декілька хвиль, коли обговорювали перейменування та вирішували, що поки не на часі, що на це потрібно багато грошей?
- Так. У мене навіть брали інтерв’ю. Я був проти, бо історично так склалося: атомна станція Южно-Українська і місто має назватися так само. Назви не перекладаються. Сьогодні інша річ. АЕС вже Південноукраїнська. Тому моє бачення, що й місто, і всі вулиці повинні бути суто українські. Бульвар Цвіточний – Квітковий. Дружбі Народів теж треба дати українське ім’я, бо вона асоціюється з радянською дружбою народів, яка була не зовсім щира. Яке? Не знаю. Нещодавно, як прочитав про капітана Ратушняка, я плакав. Він нас врятував. Я б вулицю якусь назвав його ім’ям. Наприклад, замість Дружби Народів.
Бульвар благає, щоб його перейменували
- Є й інші пропозиції: Вознесенська чи Миколаївська. Ті міста нас врятували від окупації, а могло би статися як в Енергодарі!
- Можна. Нехай вирішують люди, а не так як завжди, чиновники. Влада повинна зібрати якусь комісію, обговорити з громадськістю, з людьми, які мають зв’язки з населенням: ЗМІ, представники підприємств. Потім перейменовувати. І залишиться тоді від мене, як пам’ять, тільки бульвар Шевченка…
- До речі, пам’ятник Тарасу Григоровичу – це теж Ваш внесок у розвиток нашого міста. Нагадаєте цю дуже цікаву історію?
- Українського в Южноукраїнську було дуже мало, бо всі поприїжджали з різних куточків Радянського Союзу. Одного разу Вичалковський каже мені: знаєш, в Первомайську поставили пам’ятник Шевченку. Заступником голови виконкому там був Фоков Андрій Андрійович, якого я добре знав. Він робив у райкомі партії, а потім першим замом, як я в Южноукраїнську. Питаю його: як ти це зробив? Він надав реквізити, і поїхав я в Київ. Знайшов скульптора, фірму, яка це робила. Кажу, давайте зробимо те ж саме. А цей скульптор відповідає: все вирішує Міністерство культури, напишіть туди листа з посиланням на мене. Ми підготували листа, і все вийшло. Привезли Тараса Григоровича, і десь рік він стояв у дерев’яній упаковці в будівлі Палацу культури та всім заважав. Щоб пам’ятник встановити, треба було для нього знайти місце. Бульвар Шевченка вже був, але я місяцями ходив по місту і думав, дивився в Києві, де що стоїть і як. Спілкувався на цю тему із Володимиром Миколайовичем Касьяновим, начальником відділу капітального будівництва атомної станції, за фахом він архітектор. У нас у виконкомі була архітектор - Ніна Сергіївна Щетиніна, така толкова жіночка. Вона працювала над постаментом, а я шукав місце. Думали спочатку встановити на території школи № 4, потім прикинули і зупинилися на тому куточку на бульварі.
Не знаю, чи помічає хтось, чи ні, але є там одна проблема. Постамент не дуже гармонує, бо не може бути ширшим, ніж плечі скульптури. Замовили його на БРХ, а там проєкт не догледіли і зробили арматуру без облицювання таку, як з гранітним облицюванням. У готовому вигляді постамент став на 10 см ширше, ніж повинен бути. Ніна Сергіївна аж плакала.
Для того, щоб установити пам’ятник, треба рішення міської ради. Це був цирк на дроті! Нащо тут Шевченко? У нас вже є Курчатов. Цікаво, що проти в основному виступала атомна, бо там багато російськомовних спеціалістів із Красноярська, Томська, Новосибірська. Вони пропонували Пушкіна або Лермонтова. Винесли питання на сесію. Депутати ні в яку не хочуть. А тоді була ще партійна група, яку очолював перший секретар Арбузинського райкому партії Горбач. Будь-яке питання, що вносилося на розгляд ради, спочатку розглядала партійна група. Горбач встає і з місця каже, давайте, щоб ви тут не заводили рака за камінь, ми цього пам’ятника поставимо в Арбузинці. І тут жаба задавила. Депутати відразу прийняли рішення. Пам’ятаю, як через декілька років (я вже працював на будівництві у Стуліна замом з невиробничої сфери) приносять телефонограму від Тульського, що він нас зобов’язує на 9 березня покласти квіти до пам’ятника Шевченку. Для мене це було бальзамом! Тому що, коли Михайло Іванович працював парторгом на АЕС, був проти, потім, як став мером, то вже був за. Тоді Україна вже стала незалежною, і пам’ятник Кобзарю згодився.
- Декілька років тому «Контакт» писав про дуби, які Ви посадили з жолудів. Як вони зараз, ростуть?
- Так. Деякі з них вже вищі за мене. На березі Бугу їх 19. Там стежка, а вони з двох боків стоять. Цілий гайок! Я їх продовжую поливати, але переживаю, щоб хтось не зламав їх або не спалив восени, тому що ростуть вони за територією міського пляжу. У своєму дворі теж посадив шість жолудів. Один дубок скосили разом з травою, один щось захворів, я його намагаюся реанімувати, а чотири – дуже гарненькі! Це дітки мої. Їм вже п’ять років, шостий пішов.
Один з тих дубів, які Юрій Сергієнко виростив з жолудів
- Цьогоріч мабуть не буде святкування Дня міста, але 35-а річниця присвоєння статусу міста все одно є. Ваші побажання южноукраїнцям із цього приводу?
- Як не буде війни, то все буде добре. Бажаю перемоги над ворогом! Нашому місту пощастило, що тут не було окупації, обстрілів та боїв. Це страшне діло! Нас врятували. Тому треба відобразити це в топоніміці.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал ЮжкаNews.City
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber.
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram
